Архітектура кохання

Розділ 28

Наступного ранку, коли Маша спустилась на вахту, там на неї чекав сюрприз.

Тамара Іванівна, вахтерка, пишногруда жінка в смугастій кофті, що знала про гуртожиток більше, ніж ректор, тримала в руках паперовий конус із білою квіткою.

— Це тобі, дівчино.

— Від кого?

— А хто його зна. Прийшов хлопець о сьомій, високий, у зеленому шарфі. Постояв три хвилини й пішов. Сказав: «Для Марії Гордійчук», і більше ні слова. Вона глянула на Машу поверх окулярів.

— Записки нема. Я перевірила.

Маша взяла квітку. Біла фрезія, ніжна, майже невагома, пахла весною, до якої ще так далеко було. Вона хотіла відразу віддати її назад, але рука не підвелась.

Наступного дня на вахті стояв глиняний горщик, з якого визирала крихітна фіалка. Ще через день гіацинт, у якому щойно розпускались перші блакитні дзвіночки. Потім біла гілка вишні, яку, судячи з усього, довго стояла вдома у воді, поки вона не розцвіла крихітними рожевими квітками прямо посеред січня.

Ніколи не було жодної записки.

— Він що, німий? — буркотіла Соля, ставлячи вишневу гілку у вазочку. — Півтора тижні носить квіти й жодного слова.

— Я просила не підходити до мене.

— Ти просила не підходити. А заговорити він міг би хоч раз.

— Він не говорить, бо знає, що я не захочу слухати.

— Хм. — Соля схилила голову набік. — Знаєш, це, мабуть, найбільш розумна поведінка для чоловіка, яку я бачила. Здається, він вчиться.

Маша не відповіла. Але ввечері, коли в кімнаті було тихо, вона довго сиділа біля підвіконня, торкаючись гіацинта, вдихаючи його густий, трохи п'янкий запах. І думала: «Він не тисне. Не з'являється біля дверей, не пише десятки повідомлень, не вимагає розмови. Просто залишає квіти і йде».

Це було настільки не схоже на Назара, що в неї защеміло під грудьми.

А Назар тим часом переживав найдовший тиждень у своєму житті.

У середу, коли в чаті «Зорівчани в місті» з'явилось нове повідомлення про Машу, Богдан сам прийшов до нього в бібліотеку.

— Я хотів, щоб ти знав.

Назар прочитав кілька рядків, і його обличчя вмить стало кам'яним. Він мовчки встав, узяв куртку й уже збирався піти, коли Богдан схопив його за рукав.

— Куди ти?

— Поговорити з одним хлопцем.

— З тим, що розпустив цю бридоту?

— Так.

— А якщо ти знову влаштуєш щось за неї? — тихо спитав Богдан. — Як із «Лампою»?

Назар завмер.

— Звідки…

— Я не дурень. Я склав усе докупи після афіші. Ти привів її туди. Так?

Назар повільно опустився на стілець.

— Так.

— І тепер хочеш вирішити за неї ще раз. — Богдан сів навпроти й зняв окуляри. — Слухай, друже, ти розумний хлопець. Але ти вже двічі діяв замість неї, і обидва рази вона дізнавалась пізніше, ніж треба. Мені здається, зараз тобі просто потрібно… почекати. Хай вона сама вирішить, чи потрібна їй твоя допомога.

Назар довго мовчав, дивлячись на свої руки. Потім глухо сказав:

— Мені це дуже важко.

— Знаю.

— Я хочу його знищити.

— Це нормально. Але знищити — це знову ти. А вона має право бути в центрі своєї історії.

Назар повільно кивнув.

— Дякую, Богдане.

— Не дякуй. Просто не будь ідіотом. Один раз — помилка, а двічі — це вже, перепрошую, система.

Назар ледь усміхнувся.

Того дня він не пішов до Матвія. Лише купив ще одну квітку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше