Плітки народились швидше, ніж Маша дійшла до гуртожитку.
Від однієї зустрічі в актовому залі до наступного ранку інститутом пройшла хвиля чуток: «Ти чула? Брат власника «Обрію» навчається на нашому курсі. Той, мовчазний, Назар». За кілька годин до цього додалось: «І він, виявляється, дружить із першокурсницею. Тією, що прибирає в офісі його брата».
З кожною годиною плітка обростала подробицями, мов гніздо пір'ям. Одні казали: «Дивно, чого б це багатий хлопець опікувався прибиральницею?» Інші підсміювались: «Розумна дівчина, швидко орієнтується». А деякі, найотруйніші, шепотіли вже цілком інше.
Маша не одразу зрозуміла, чому поглядів стало так багато.
У вівторок вона йшла коридором із планшетом під пахвою, коли двоє дівчат із паралельної групи замовкли, щойно вона проходила повз. А потім одна тихенько пирснула:
— Скромниця, ага.
Маша зупинилась. Серце неприємно ворухнулось, але вона вдала, що нічого не чує, й пішла далі. Ззаду долинуло:
— Та точно, мені Алла розповідала. Вона з її села. Каже, там ще до міста казали…
Далі слова злились у приглушений гомін.
Того ж дня, у буфеті, Богдан підсів до неї з тарілкою пиріжків і трохи ніяковим виглядом.
— Маш, тут таке, — почав він. — Не знаю, чи ти знаєш.
— Про що?
— Про те, що ходять плітки. Є чат «Зорівчани в місті», там ці студенти з вашого села, їх кілька в різних закладах. Там хтось написав про тебе.
— Що саме?
Богдан зняв окуляри й повільно протер їх краєм светра.
— Що ти не така свята, як здаєшся. Що ти ще вдома «встигла» з одним, а тепер «заробляєш» на іншому. Що Веремій для тебе просто вдалий квиток. — Він зітхнув. — Це все нісенітниці, я знаю. Я кажу, щоб ти була в курсі.
Маша дивилась на свою чашку.
— Хто писав?
— Якась Олена.
Маша заплющила очі. Лєна. Та сама, що шепотіла за спиною: «Зазналась». Що завжди дивилась на неї так, наче Маша забрала в неї щось особисте.
— Вона з Зорівки, — глухо сказала Маша. — Вчиться здається у педагогічному коледжі.
— Це ще не все, — обережно додав Богдан. — Там додали, що це їй «розповів один знайомий, який добре знає Марію». Імені не зазначено, але…
— Але я знаю, — тихо закінчила вона.
Матвій.
Їй не треба було більше нічого. Чорний джип, записки, «Давай по-доброму», і нарешті, коли виявилось, що її захищають, ніхто не захистив її від того, що вона найменше могла контролювати: від людської мови.
— Це гидко, — сказав Богдан. — Я хочу, щоб ти знала: ніхто з нашої групи цьому не вірить.
— Дякую, Богдане.
— Не дякуй. Я просто… — він знітився. — Мені соромно, що я колись ще й підозрював, що ти до Назара… ну, що ти з розрахунку. Я дурень. Ти єдина людина на курсі, яка соромилась брати навіть цукерки.
Маша вимучено всміхнулась і накрила його руку своєю.
У гуртожитку було гірше. На кухні на третьому поверсі, де вона зайшла налити чаю, раптом стихла розмова. Три дівчини з другого курсу переглянулись, і одна з них, висока брюнетка в рожевому халаті, процідила:
— О, зірка прийшла.
Маша не відповіла. Мовчки поставила чайник на плиту, дивлячись на синє полум'я. Ззаду долинув сміх.
— Бач, мовчить. Знає, що правда.
— А чому б і ні? Така, що тримається за… спонсорів, не пропаде.
У цю мить щось гупнуло об стіл. Маша обернулась і побачила Солю, яка стояла на порозі з банкою огірків у руках. Руде волосся в неї стирчало на всі боки, а очі блищали, як у розлюченої кішки.
— Ану тихо, — сказала вона так, що дівчата аж підскочили. — Хто це тут з вас такий вчений спеціаліст із чужих біографій?
— Соломіє, ми нічого такого, — пробурмотіла брюнетка.
— Ага, нічого. Тоді я скажу вам щось. Маша Гордійчук вчиться краще за всіх вас разом узятих. Вона мила підлоги до півночі, а потім малювала до світанку. Вона ніколи нікого не образила. А от ви, — вона підняла банку, ніби зброю, — вмієте тільки язиком патякатити. Якщо я ще раз почую, що хтось про неї говорить, я знайду, звідки ви, і сама напишу вашим мамам листа.
— Це погроза?
— Це гарантія, — спокійно кивнула Соля. — Бабуся мене навчила.
У кухні запала тиша. Брюнетка щось пробурчала й вийшла разом з подружками. Маша стояла, не знаючи, що сказати.
— Соле…
— Не треба. — Соля поставила банку на стіл і обняла її. — Я колись була такою самою. Мене ще в школі називали «товстою рудою». Я зрозуміла одне: люди цінують тебе рівно настільки, наскільки ти сама це дозволяєш. А ти себе дозволяєш цінувати дуже високо. Тримайся.
У ту ніч Маша довго не спала. Лежала, дивлячись на сірі смуги світла на стелі, і слухала, як у батареї тихо клацає метал. Їй хотілося плакати, але сліз не було. Тільки втома, густа й холодна, як зимова вода.
Телефон тихо завібрував. Це була мама.
#3132 в Любовні романи
#1378 в Сучасний любовний роман
#270 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026