Після канікул інститут ожив. Коридори знову наповнились гомоном, пахло кавою, мокрими куртками й свіжим кресленням. Маша повернулась зарядженою, наче з дому привезла в серці маленьку пічку, що гріла навіть у найхолодніші дні.
Назар теж повернувся, але був якийсь інший. Усміхався, жартував, приносив чай, і все ж у ньому з'явилась тиха напруга, ніби людина, яка носить воду в переповненій чаші й боїться розхлюпати. Маша бачила це й не питала. Вона й сама відчувала в собі дивні, нові слова, які поки не наважувалась вимовити.
У кінці січня в актовому залі проводили щорічну зустріч студентів з представниками будівельних компаній. Кравчук особисто пройшов по аудиторіях і сказав, що першокурсникам бути обов'язково. Маша зайняла місце в четвертому ряду поруч із Солею та Богданом.
— Нудьга смертельна, — прошепотіла Соля, розглядаючи стелю. — Зараз нам три години розповідатимуть про «перспективи галузі».
— Не три, а півтори, — виправив Богдан. — Я вже перевірив програму.
— Як тобі це вдається, ти просто ходяча програма?
— Ні, я просто нормальна людина.
Маша усміхнулась і озирнулась. Назара ніде не було видно. Він сказав, що, можливо, спізниться: «справи», і, як часто останнім часом, не уточнив які.
На сцену вийшов ректор, обмінявся кількома фразами з Кравчуком і підніс мікрофон.
— Шановні студенти, колеги! Сьогодні ми маємо велику честь вітати гостя, який уже п'ятий рік поспіль підтримує наш факультет: засновує стипендії, фінансує конкурси студентських проєктів, відкриває двері для практики. Прошу вітати: Роман Веремій, засновник і керівник будівельної компанії «Обрій»!
Зал зааплодував.
Маша не одразу зрозуміла, що почула.
«Обрій». Слово повільно, ніби крізь воду, дійшло до її свідомості. Той самий «Обрій». Скляний офіс на п'ятому поверсі, коридор із макетами, відра, швабри, суворий голос Ніни Степанівни: «Власника ми бачимо раз на рік».
На сцену піднявся чоловік у темному костюмі, років тридцяти п'яти. Високий, стриманий, з коротко підстриженим волоссям і серйозним поглядом. Він ішов упевнено, але було щось у його поставі, що Маша вже десь бачила. Ця рівна спина, ця манера злегка нахиляти голову, коли слухаєш…
Він узяв мікрофон.
— Дякую, пане ректоре. Для мене це завжди особлива мить. Коли я починав, у мене був один стіл, один комп'ютер і купа боргів. Тепер у компанії понад двісті працівників. Але я ніколи не забував, що все починається з тих, хто вчиться бачити. З вас.
Він говорив просто, без пафосу, і зал слухав. Маша теж слухала, але слова розсипались, як піщинки. Вона не могла відвести погляду від його обличчя. Щось у цьому обличчі було знайомим, дуже рідним і водночас жахливо чужим.
— До речі, — раптом усміхнувся Роман, — один із ваших студентів мені особливо дорогий. Мій молодший брат. Він навчається на четвертому курсі й, мабуть, уже закотив очі, бо терпіти не може, коли про нього говорять із трибуни. Назаре, я знаю, що ти десь у залі.
По залі прокотився м'який сміх. Ректор додав:
— Так, Назар Веремій, прошу, піднімися, нехай тебе побачать.
У дальньому кутку, біля бічного проходу, повільно піднявся високий хлопець у темній куртці. Зелений шарф висів на його шиї. Він ніяково кивнув залові й глянув на брата з виразом, у якому змішувались роздратування й тепло.
Маша перестала дихати.
— Маш? — тихо озвалась Соля. — Ти чого? Тобі зле?
— Ні, — прошепотіла вона. — Усе нормально.
Але нічого не було нормальним.
У її голові в одну мить зібралися всі уламки. Кожне слово, кожен жест, кожна «випадковість», що здавалась такою добротою.
Брат, який «займається бізнесом». Будівництво, ремонти, дрібні проєкти. Дрібні.
Машина, яку Назар «позичив у брата». Він любить комфорт. Той самий запах шкіри в салоні.
«Я поясню, що ти хвора. Хтось замінить», сказав він тоді в аудиторії. Як людина, що може пояснити.
Андрій. Назар просив її не поспішати. Назар казав: «Дивись, спостерігай». А потім «Лампа». Кав'ярня, про яку Андрій ніколи не говорив. «Мене запросили в одне місце». Ніхто його не запрошував.
Матвій, який зник за одну ніч. «Мабуть, у нього змінились плани».
І слова Ніни Степанівни, які в голові звучали все голосніше: «Директор, дитино, — це людина, яку ми бачимо раз на рік. Власник сидить десь в іншому місці, а тут усім керують інші».
Власник. Його брат.
Він знав. З самого першого дня. Він знав, де вона працює, на кого працює, з ким зустрічається, чим живе. І нічого не сказав.
— Маш, — Богдан нахилився до неї, — я клянусь, я не знав. Усі думали, що він просто мовчун. Ніхто не здогадувався, що брат у нього…
Маша не слухала. Вона дивилась на сцену, і Роман Веремій саме в цю мить поглянув у зал. Його очі повільно ковзнули по рядах і раптом зупинились на ній. На секунду, не більше. Він ледь помітно звів брови, ніби впізнав. А потім у його погляді промайнуло щось схоже на співчуття, і він швидко відвернувся.
Цього було досить.
#3128 в Любовні романи
#1376 в Сучасний любовний роман
#275 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026