Архітектура кохання

Розділ 25

Сніданок був довгим і гучним. Оксана смажила сирники, наливала молоко з великого глечика й безперервно розпитувала про роботу, навчання, про те, чи не мерзне Маша в гуртожитку. Назар їв так, що вона знову підкладала йому на тарілку.

— Пані Оксано, я більше не можу!

— Ще один. Ти ж худий, як тріска.

— Мамо, залиш його.

— Не залишу. Хай набирає сили.

Об одинадцятій Назар сказав, що мусить їхати. Маша вийшла проводжати його до воріт, загорнувшись у мамин старий кожушок.

— Дякую, — сказала вона тихо. — За все. За дорогу, за те, що ти був із мамою ввічливим, за… ну, взагалі.

— Це я мав би дякувати. Твоя мама — найкраща.

— Вона тебе, здається, усиновила.

— Я не заперечував би.

Вони стояли, мов двоє підлітків, і ніхто не знав, що сказати. Назар кілька разів відкривав рота, ніби хотів почати важливу фразу, але щоразу зупинявся. Маша це помітила.

— Ти щось хотів сказати?

— Так. Тобто… ні. — Він ледь усміхнувся. — Хотів сказати, що вдячний за ці дні. І що буду скучати.

— Це ж лише два тижні.

— Для мене це довго.

Маша відвела погляд. Серце знову затіпалось так, що вона злякалась, чи він його не чує.

— Я нікому не розповім, як ти вчора колов дрова, — пожартувала вона, щоб розрядити тишу. — Щоб ніхто не знав, що ти вмієш.

— Тоді ми квити. Ти нікому не розповідаєш, що вмієш доїти корову, а я — що колов дрова.

Вона розсміялась. Назар подивився на неї так довго, що в неї перехопило подих, потім обережно вклав їй у долоню маленьку паперову скручену записку.

— Прочитаєш потім.

— Що це?

— Нічого страшного. Просто думки.

Він сів у машину, помахав їй, і сіре авто повільно виїхало на сніжну дорогу. Маша стояла біля воріт, поки воно не зникло за поворотом.

У записці було лише кілька слів, написаних його рівним, акуратним почерком: «Ти найсильніша людина з усіх, кого я знаю. Не забувай про це».

Вона перечитала її тричі й сховала записку в кишеню кожушка. Туди, де лежав її улюблений камінець із річки.

А Назар, виїхавши за околицю, зупинив машину на узбіччі й довго сидів, стискаючи кермо. Він був так близько. Один крок до зізнання, до правди, до всього, що він мав би їй сказати. І вдруге за два дні промовчав. Він сказав собі: «Не зараз. Ще не час». Але в глибині душі знав, що з кожним днем цей час стає не ближчим, а дедалі гіршим.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше