Сніданок був довгим і гучним. Оксана смажила сирники, наливала молоко з великого глечика й безперервно розпитувала про роботу, навчання, про те, чи не мерзне Маша в гуртожитку. Назар їв так, що вона знову підкладала йому на тарілку.
— Пані Оксано, я більше не можу!
— Ще один. Ти ж худий, як тріска.
— Мамо, залиш його.
— Не залишу. Хай набирає сили.
Об одинадцятій Назар сказав, що мусить їхати. Маша вийшла проводжати його до воріт, загорнувшись у мамин старий кожушок.
— Дякую, — сказала вона тихо. — За все. За дорогу, за те, що ти був із мамою ввічливим, за… ну, взагалі.
— Це я мав би дякувати. Твоя мама — найкраща.
— Вона тебе, здається, усиновила.
— Я не заперечував би.
Вони стояли, мов двоє підлітків, і ніхто не знав, що сказати. Назар кілька разів відкривав рота, ніби хотів почати важливу фразу, але щоразу зупинявся. Маша це помітила.
— Ти щось хотів сказати?
— Так. Тобто… ні. — Він ледь усміхнувся. — Хотів сказати, що вдячний за ці дні. І що буду скучати.
— Це ж лише два тижні.
— Для мене це довго.
Маша відвела погляд. Серце знову затіпалось так, що вона злякалась, чи він його не чує.
— Я нікому не розповім, як ти вчора колов дрова, — пожартувала вона, щоб розрядити тишу. — Щоб ніхто не знав, що ти вмієш.
— Тоді ми квити. Ти нікому не розповідаєш, що вмієш доїти корову, а я — що колов дрова.
Вона розсміялась. Назар подивився на неї так довго, що в неї перехопило подих, потім обережно вклав їй у долоню маленьку паперову скручену записку.
— Прочитаєш потім.
— Що це?
— Нічого страшного. Просто думки.
Він сів у машину, помахав їй, і сіре авто повільно виїхало на сніжну дорогу. Маша стояла біля воріт, поки воно не зникло за поворотом.
У записці було лише кілька слів, написаних його рівним, акуратним почерком: «Ти найсильніша людина з усіх, кого я знаю. Не забувай про це».
Вона перечитала її тричі й сховала записку в кишеню кожушка. Туди, де лежав її улюблений камінець із річки.
А Назар, виїхавши за околицю, зупинив машину на узбіччі й довго сидів, стискаючи кермо. Він був так близько. Один крок до зізнання, до правди, до всього, що він мав би їй сказати. І вдруге за два дні промовчав. Він сказав собі: «Не зараз. Ще не час». Але в глибині душі знав, що з кожним днем цей час стає не ближчим, а дедалі гіршим.
#3113 в Любовні романи
#1381 в Сучасний любовний роман
#274 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026