Архітектура кохання

Розділ 24

Ранок у Зорівці почався з кукурікання й запаху свіжого хліба.

Маша прокинулась рано, як завжди вдома, натягла теплий светр і тихо вийшла на ґанок. Усе довкола було біле й тихе: сніг на штахетах, сніг на яблуні, сніг на дашку курника. Над димарями сусідніх хат підіймались рівні стовпчики диму, а за городами, у далині, стелився сивий туман.

— Рання пташка, — пролунав голос позаду.

Назар стояв у дверях, уже одягнений, із зеленим шарфом на шиї й заспаною усмішкою.

— Я думала, ти ще спиш.

— Не можу спати, коли за вікном так гарно. — Він вийшов на ґанок і оглянув подвір'я. — Тут гарно. Навіть повітря інше.

— То ходімо, покажу тобі село, — раптом сказала вона. — Поки мама зайнята і не змусила тебе їсти ще три рази.

— Із задоволенням.

Вони вийшли за хвіртку. Сніг рипів під ногами, і цей звук був таким голосним у ранковій тиші, що Маша мимоволі говорила пошепки.

— Ось тут, — вона вказала на старий дерев'яний колодязь із ланцюгом, — я щоранку носила воду. Двадцять відер на тиждень, не менше.

— Сама?

— Сама. Мама на фермі була. А це, — вони пройшли повз низьку білу будівлю з облупленою штукатуркою, — моя школа. Там, у кутку, на другому поверсі, кабінет малювання. Я могла там сидіти до вечора.

— Хочеш, зайдемо?

— Зачинено, канікули. Та й… — вона знизала плечима, — добре, що вона така маленька. Мені подобається, що вона не зростає разом зі мною.

Назар засміявся, і вона відчула, що душа її теплішає. Вона вперше розповідала про село вголос, не соромлячись, і це було дивно легко.

— Машо! Це ти, дитинко?

На стежці з відром у руці стояла Ганна Петрівна, кругленька, у великій хустці й старому пальті, з тим самим добрим, трохи примруженим поглядом.

— Ганно Петрівно!

Маша кинулась до неї, і стара вчителька міцно обійняла її, примовляючи:

— Яка ж ти доросла! Яка гарна! А я чула, що ти в місті на архітектора вчишся. Мені Оксана розповідала. Як ти там?

— Добре. Дуже. Я… — вона ледь зам'ялась. — Я все ще малюю.

— От і молодець. А це хто? — вчителька поглянула на Назара з веселою цікавістю.

— Це Назар, мій друг. Із нашого інституту.

— Друг, — повторила Ганна Петрівна й підморгнула Маші. — Добре, що в тебе є такі друзі. Хлопче, бережи її, вона в нас особлива.

— Я знаю, — серйозно відповів Назар.

Ганна Петрівна задоволено кивнула й подалась далі своєю дорогою. Маша ще кілька секунд дивилась їй услід, а потім раптом помітила, що Назар на неї дивиться.

— Що?

— Нічого. Просто думаю, скільком людям ти колись була потрібна. І скільки з них досі пам'ятають тебе.

— Не перебільшуй.

— Я нічого не перебільшую.

Вони пішли далі. Стежка вела до ставка, того самого, біля якого кілька років тому вона з Матвієм сиділа у вечірньому присмерку. Раптом вона зупинилась, і її пальці стиснулись у кулаки.

— Не будемо туди ходити, — тихо сказала вона.

Назар не питав. Просто кивнув і повернув на іншу стежку.

Вони не бачили, що з-за паркану високого цегляного будинку на іншому кінці вулиці за ними стежить пара очей. Матвій стояв біля вікна, відхиливши фіранку, у розпущеній сорочці й босий, як людина, яку підняли з ліжка зарано. На столі лишилась чашка холодної кави. Він дивився, як вони йдуть по снігу, поруч, не торкаючись одне одного, але так близько, що це було помітно навіть здалеку.

У його погляді було щось нове: не злість і не образа, а чорна, густа настороженість.

— Хто це з Оксаниною дочкою? — спитав позаду голос батька. Степан Гордієнко стояв біля порога кухні й дивився через плече сина.

— Той, про якого я казав. Із міста.

— Той, що біля інституту?

— Так.

Степан довго мовчав. Потім сказав тихо, ніби про себе:

— Мені вчора дзвонили. Люди, з якими ми домовляємось про склад. Питали, чи не було в нас якихось недомовок із Оксаниною родиною. Казали, що хтось із «Обрію» цікавиться.

— З «Обрію»? — Матвій різко обернувся. — А це що?

— Велика будівельна компанія. Вони тут рішають, кому давати підряди. — Батько подивився на сина важким, оцінювальним поглядом. — Що ти там накоїв, Матвію?

— Нічого.

— Не бреши. Я не питатиму. Але ти більше не підеш до тієї дівчини. Ні в місті, ні тут. Ти мене зрозумів?

Матвій стиснув щелепу, але промовчав.

— Зрозумів, — нарешті процідив він.

— От і добре. Ходімо снідати.

Він вийшов із кімнати, а Матвій залишився біля вікна. Дивився на два силуети, що вже зникали за поворотом, і на його губах повільно з'являлась кривувата, недобра усмішка.

Але в ту мить ні Маша, ні Назар цього не знали.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше