В хаті пахло так, як пахне лише в дитинстві: димом, хлібом і сушеними яблуками. Піч гула тихо й гарно.
Назар зупинився на порозі й раптом відчув, що його серце б'ється повільніше, ніж зазвичай. Він був у багатьох будинках, великих і дорогих, із просторими вітальнями й дизайнерським світлом. Але ніде не відчував такого спокою.
— Сідайте, діти, — Оксана поставила на стіл три глибокі тарілки. — Борщ гарячий, щойно зварила. А вареники з картоплею і вишнями.
Маша вже розливала узвар, не питаючи, що кому, ніби робила це все життя.
— Назаре, а ти сам звідки? — спитала Оксана, розламуючи хліб.
— З міста. Зі Львова.
— А батьки чим займаються?
Повисла коротка тиша. Маша хотіла втрутитись, але Назар заговорив першим:
— Їх немає, пані Оксано. Давно. Мені було чотирнадцять.
— Ой… — Оксана відклала ложку, її обличчя враз змінилось. — Пробач, синку, я не знала.
— Усе добре.
— Та ні, не добре. Це ж пів життя без них. — Вона тихо похитала головою. — Тоді для тебе тут хата відкрита. Приїзди, коли хочеш. У нас місця вистачає.
— Дякую, — відповів він, і голос його несподівано здригнувся. — Мені… це дуже важливо чути.
Маша дивилась на нього й уперше бачила його не таким, яким він був в інституті: спокійним, зібраним, трохи дистанційним. Зараз він здавався відкритим і майже беззахисним.
— А твій брат? — запитала Оксана. — Він чим займається?
— Бізнес у нього, — обережно сказав Назар. — Невеликий. Будівництво, ремонти. Так, дрібні проєкти.
— Це добра справа. Люди завжди житимуть у хатах. — Оксана всміхнулась. — Маша у мене теж на будівельника вчиться. Тільки красиво.
— На архітектора, мамо.
— Та я знаю. Просто гордитись так легше, коли слів не вистачає.
Назар засміявся. Вперше за вечір вільно, і тепло.
Після вечері він без запрошення взяв сокиру й подався до дровітні. Маша виглянула у вікно: на подвір'ї, при слабкому світлі ліхтаря, її друг, в куртці, шапці та її зеленому шарфі, акуратно колов дрова. Сніг падав йому на плечі, а поряд, у фартусі, стояла мама й щось розповідала, показуючи на поліна.
— Він у тебе гарний, — сказала Оксана, повернувшись до кухні й гріючи руки над плитою. — Дуже.
— Мамо.
— Я нічого. Просто кажу.
— Ми друзі.
— Друзі так не дивляться, — просто відказала мати.
— Як?
Оксана витерла руки об фартух.
— Він дивиться на тебе так, ніби в тебе сонце за спиною. А ти, доню, наче не помічаєш. Або боїшся помічати.
Маша опустила очі.
— Я двічі помилялась, мамо.
— Знаю.
— Не хочу втретє.
— Двічі помилитись — це не вирок. Це досвід. — Оксана підійшла й обняла дочку за плечі. — Страшно не те, що можна обпектись. Страшно, коли ти так боїшся вогню, що замерзаєш у холоді.
Маша не відповіла. Але вперше за довгий час ці слова не здались їй чужими.
О десятій вечора Назару постелили у «літній кімнаті», де на дивані лежали кілька ковдр і пахло сушеною м'ятою. Він довго не міг заснути. Дивився на стелю, слухав, як у печі потріскують вуглини, і в голові звучали Машині слова: «Ти мій найкращий друг».
Хтось тихо постукав.
— Не спиш? — на порозі стояла Оксана з ще однією ковдрою. — Принесла. Бо вночі хата вистигає.
— Дякую, пані Оксано.
— Не дякуй. — Вона поклала ковдру на край дивана й раптом сіла поруч, не зводячи з нього очей. — Назаре, можна одне питання?
— Звісно.
— Ти любиш мою доньку?
Назар завмер. Лише через кілька секунд він видихнув:
— Так. Люблю.
— Вона знає?
— Ні.
— Чому не сказав?
— Бо вона боїться. Не мене самого, а всього, що може бути. — Він стиснув ковдру. — Вона надто багато пережила.
— Це правда. — Оксана довго мовчала. — Слухай, синку. Я не знаю, що ти приховуєш. Не питатиму. Бачу, що хороший хлопець, чесний. Але очі в тебе, як у людини, яка носить у кишені камінь.
Назар підняв голову.
— Скажи їй сам, що б там не було, — тихо додала вона. — Раніше, ніж хтось інший. Бо правда, яку приносить чужий, завжди болить удвічі.
— Я скажу, — прошепотів він. — Тільки не зараз. Не в цю мить, коли вона нарешті почала довіряти.
— Не відкладай надовго. — Оксана підвелась. — Добраніч.
Вона вийшла, і за хвилину у хаті знов стало тихо. Назар лежав із розплющеними очима й дивився на вікно, де зорі висіли над засніженим садом так низько, що здавалось, їх можна торкнутись рукою.
У сусідній кімнаті Маша теж не спала. Вона лежала, обійнявши подушку, слухала тишу й уперше за довгий час відчувала не страх, а дивну, майже тривожну ніжність.
#3139 в Любовні романи
#1388 в Сучасний любовний роман
#257 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026