Архітектура кохання

Розділ 23

В хаті пахло так, як пахне лише в дитинстві: димом, хлібом і сушеними яблуками. Піч гула тихо й гарно.

Назар зупинився на порозі й раптом відчув, що його серце б'ється повільніше, ніж зазвичай. Він був у багатьох будинках, великих і дорогих, із просторими вітальнями й дизайнерським світлом. Але ніде не відчував такого спокою.

— Сідайте, діти, — Оксана поставила на стіл три глибокі тарілки. — Борщ гарячий, щойно зварила. А вареники з картоплею і вишнями.

Маша вже розливала узвар, не питаючи, що кому, ніби робила це все життя.

— Назаре, а ти сам звідки? — спитала Оксана, розламуючи хліб.

— З міста. Зі Львова.

— А батьки чим займаються?

Повисла коротка тиша. Маша хотіла втрутитись, але Назар заговорив першим:

— Їх немає, пані Оксано. Давно. Мені було чотирнадцять.

— Ой… — Оксана відклала ложку, її обличчя враз змінилось. — Пробач, синку, я не знала.

— Усе добре.

— Та ні, не добре. Це ж пів життя без них. — Вона тихо похитала головою. — Тоді для тебе тут хата відкрита. Приїзди, коли хочеш. У нас місця вистачає.

— Дякую, — відповів він, і голос його несподівано здригнувся. — Мені… це дуже важливо чути.

Маша дивилась на нього й уперше бачила його не таким, яким він був в інституті: спокійним, зібраним, трохи дистанційним. Зараз він здавався відкритим і майже беззахисним.

— А твій брат? — запитала Оксана. — Він чим займається?

— Бізнес у нього, — обережно сказав Назар. — Невеликий. Будівництво, ремонти. Так, дрібні проєкти.

— Це добра справа. Люди завжди житимуть у хатах. — Оксана всміхнулась. — Маша у мене теж на будівельника вчиться. Тільки красиво.

— На архітектора, мамо.

— Та я знаю. Просто гордитись так легше, коли слів не вистачає.

Назар засміявся. Вперше за вечір вільно, і тепло.

Після вечері він без запрошення взяв сокиру й подався до дровітні. Маша виглянула у вікно: на подвір'ї, при слабкому світлі ліхтаря, її друг, в куртці, шапці та її зеленому шарфі, акуратно колов дрова. Сніг падав йому на плечі, а поряд, у фартусі, стояла мама й щось розповідала, показуючи на поліна.

— Він у тебе гарний, — сказала Оксана, повернувшись до кухні й гріючи руки над плитою. — Дуже.

— Мамо.

— Я нічого. Просто кажу.

— Ми друзі.

— Друзі так не дивляться, — просто відказала мати.

— Як?

Оксана витерла руки об фартух.

— Він дивиться на тебе так, ніби в тебе сонце за спиною. А ти, доню, наче не помічаєш. Або боїшся помічати.

Маша опустила очі.

— Я двічі помилялась, мамо.

— Знаю.

— Не хочу втретє.

— Двічі помилитись — це не вирок. Це досвід. — Оксана підійшла й обняла дочку за плечі. — Страшно не те, що можна обпектись. Страшно, коли ти так боїшся вогню, що замерзаєш у холоді.

Маша не відповіла. Але вперше за довгий час ці слова не здались їй чужими.

О десятій вечора Назару постелили у «літній кімнаті», де на дивані лежали кілька ковдр і пахло сушеною м'ятою. Він довго не міг заснути. Дивився на стелю, слухав, як у печі потріскують вуглини, і в голові звучали Машині слова: «Ти мій найкращий друг».

Хтось тихо постукав.

— Не спиш? — на порозі стояла Оксана з ще однією ковдрою. — Принесла. Бо вночі хата вистигає.

— Дякую, пані Оксано.

— Не дякуй. — Вона поклала ковдру на край дивана й раптом сіла поруч, не зводячи з нього очей. — Назаре, можна одне питання?

— Звісно.

— Ти любиш мою доньку?

Назар завмер. Лише через кілька секунд він видихнув:

— Так. Люблю.

— Вона знає?

— Ні.

— Чому не сказав?

— Бо вона боїться. Не мене самого, а всього, що може бути. — Він стиснув ковдру. — Вона надто багато пережила.

— Це правда. — Оксана довго мовчала. — Слухай, синку. Я не знаю, що ти приховуєш. Не питатиму. Бачу, що хороший хлопець, чесний. Але очі в тебе, як у людини, яка носить у кишені камінь.

Назар підняв голову.

— Скажи їй сам, що б там не було, — тихо додала вона. — Раніше, ніж хтось інший. Бо правда, яку приносить чужий, завжди болить удвічі.

— Я скажу, — прошепотів він. — Тільки не зараз. Не в цю мить, коли вона нарешті почала довіряти.

— Не відкладай надовго. — Оксана підвелась. — Добраніч.

Вона вийшла, і за хвилину у хаті знов стало тихо. Назар лежав із розплющеними очима й дивився на вікно, де зорі висіли над засніженим садом так низько, що здавалось, їх можна торкнутись рукою.

У сусідній кімнаті Маша теж не спала. Вона лежала, обійнявши подушку, слухала тишу й уперше за довгий час відчувала не страх, а дивну, майже тривожну ніжність.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше