Архітектура кохання

Розділ 22

О дев’ятій ранку біля гуртожитку стояла темно-сіра машина, чиста й тиха, зовсім не схожа на ті, що Маша бачила в студентських дворах. Назар вийшов назустріч, узяв її стару валізу й обережно поклав у багажник.

— Це брат позичив? — спитала вона, сідаючи на пасажирське місце, де пахло шкірою та чимось теплим, ледь солодкуватим.

— Так. Він любить комфорт. Ти не соромся, можеш вмикати все, що хочеш.

— Я навіть боюсь торкатись.

— Не бійся, вона не кусається.

Маша засміялась і вперше за кілька тижнів відчула, як усередині розпускається щось легке. За вікном повільно рухалось засніжене місто, потім потяглись приміські смуги, а далі долина, де у світанковому мареві дрімали далекі пагорби.

Вони розмовляли про все на світі. Про те, яким повинен бути ідеальний будинок. Про Кравчука і його улюблену фразу «стіна має мати совість». Про те, що кожен вузол у проєкті схожий на людину: або тримає, або падає.

— А ти б що збудувала, якби могла збудувати все, що завгодно? — спитав він.

— Школу. У селі. Невелику, світлу, з великими вікнами й спільним двором. Щоб діти не мерзли й не соромились бути розумними.

— Чому школу?

— Бо мене в школі навчили бачити простір. — Вона на мить замислилась. — Ганна Петрівна, наша вчителька малювання. Вона колись сказала, що в мене є талант. Я про це довго нікому не розповідала.

— А мені розповіла.

— Тобі легко говорити, — тихо сказала вона. — Ти не перебиваєш.

Назар не відповів. Він дивився на дорогу, але на його губах з'явилась ледь помітна усмішка.

У придорожньому кафе, де пахло смаженими дерунами й гарячим чаєм, вони зупинилися на сніданок. Маша автоматично потяглась до гаманця.

— Не треба.

— Назаре, я не хочу, щоб ти витрачався.

— Це всього кілька гривень на деруни.

— Тоді я заплачу половину.

— Ні.

— Так!

— Маш, — він серйозно подивився на неї, — я тебе не купую. Я просто пригощаю тебе сніданком. Можна?

— Можна, — здалась вона. — Але вечерею я.

— Домовились.

По обіді дорога звузилась, потекли знайомі краєвиди, і в Маші раптом перехопило подих. Он той поворот, де вони з мамою колись чекали автобус. Он ферма, де працювала Оксана. Он стара вербa над ставком, а за нею вже видно покрівлі.

— Приїхали, — прошепотіла вона.

Хата стояла там, де й була, під снігом, із димком над димарем і двома вогниками у вікнах. Біля хвіртки, закутана в стару хустку, стояла Оксана. Вона, мабуть, виходила дивитись на дорогу щогодини.

— Мамо!

Маша вискочила з машини й кинулась до неї, обіймаючи так міцно, що Оксана аж засміялась крізь сльози.

— Доню моя, рідна, ти схудла! Ти хоч їла там?

— Їла, мамо, їла. Тільки не плач.

— Я не плачу. Це морозець.

Назар підійшов, тримаючи в руках валізу, і трохи ніяково зупинився за кілька кроків.

— Мамо, це Назар. Мій друг, з інституту. Він мене підвіз.

— Добрий вечір, пані Оксано, — чемно сказав він. — Мені дуже приємно.

Оксана оглянула його уважно, від шапки до черевиків, і Маша майже фізично відчула, як мамин погляд зважує й оцінює. Потім усмішка потеплішала.

— Добрий вечір, Назаре. Дякую, що довіз її в цілості. Ти, мабуть, голодний.

— Пані Оксано, мені ще їхати, у мене тут…

— Ну куди ти поїдеш? Уже майже вечір, дороги слизькі, а в мене борщ на плиті й вареники в мисці. — Вона повернулась і рішуче пішла до хати. — Ходімте. І не сперечайтесь, у нас не прийнято відпускати людей голодними.

Маша глянула на нього й ледь стримала сміх.

— Навіть не пробуй, — шепнула вона. — Це не обговорюється.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше