У останні дні грудня гуртожиток спорожнів. Усі роз'їжджались: хто до батьків, хто до друзів, хто на лижі. Соля пакувала валізу, не перестаючи розповідати, яка це «ганьба, що вона не навчилась готувати борщ».
— А ти? — спитала вона. — Коли їдеш?
— Автобус у суботу, о шостій ранку. Шість годин дороги з пересадкою. — Маша зітхнула. — Але я так скучила за мамою, що мені байдуже.
— Тоді не журись. Мама чекає, а це головне.
В той же вечір Назар чекав її біля корпусу. Ніби чергував.
— Маш, одне питання. Ти завтра їдеш у Зорівку?
— Так. Автобусом.
— Автобусом. Шість годин із пересадкою на холоді. — Він похитав головою. — А якщо я скажу, що маю справи в тих краях? У моїх знайомих там хата під Коломиєю, треба заїхати. Я міг би тебе підвезти.
Вона здивовано підвела брови.
— У тебе є машина?
— Позичу у брата. Він рідко нею користується.
— Назаре, це далеко…
— Не так уже й далеко. Чотири години, якщо виїхати зранку. Та й у дорозі не нудно, якщо є з ким розмовляти.
— Але це ж твій час. Твої канікули.
— Мої канікули пройдуть так, як я вирішу. — Він усміхнувся. — Я ж нічого не прошу, крім твоєї згоди.
Маша довго мовчала. З одного боку, це було занадто. Занадто багато доброти, занадто близько до тієї межі, за якою вона вже колись помилялась. З іншого, їй дуже хотілося сказати «так».
— Назаре, — обережно почала вона, — чому ти так піклуєшся про мене?
Він подивився на неї довго, серйозно, і в його погляді майнуло щось таке глибоке, що вона на мить затамувала подих.
— Тому що ти мій друг, — сказав він. — Хіба цього мало?
Слово «друг» цього разу пролунало інакше. Не як відповідь, а як щит. Маша відчула це майже тілом, наче в ньому було щось недомовлене.
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Я поїду.
— Вранці о дев’ятій біля гуртожитку?
— О дев’ятій.
Він кивнув, усміхнувся й пішов, а Маша ще довго дивилась йому вслід. Падав дрібний сніг, і зелений шарф на його шиї було видно здалеку, як маленький вогник.
Уночі вона не могла заснути. Лежала, дивилась у темряву й слухала, як у батареї тихо клацає метал.
«Друг, — думала вона. — Хіба так дивляться на друга? Хіба друзі малюють твою хату, яку ніколи не бачили? Хіба друзі кладуть піджак на плечі й стоять так близько, що чути дихання?»
Їй стало лячно від власних думок. Вона вже двічі довіряла людям, які здавались добрими. Двічі помилялась. Що, як і зараз вона вигадує те, чого немає? Що, це лише дружба, а вона, дурна, шукає в ній більше?
Або ще гірше: що, як воно є, і вона просто не готова це прийняти?
Вона повернулась до стіни й міцно заплющила очі.
Але поки не заснула, перед нею кілька разів спалахнуло одне й те саме видіння: малюнок білої хатини з синіми віконницями й теплий голос: «Я лише намалював так, як почув».
#3126 в Любовні романи
#1372 в Сучасний любовний роман
#275 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026