Архітектура кохання

Розділ 21

У останні дні грудня гуртожиток спорожнів. Усі роз'їжджались: хто до батьків, хто до друзів, хто на лижі. Соля пакувала валізу, не перестаючи розповідати, яка це «ганьба, що вона не навчилась готувати борщ».

— А ти? — спитала вона. — Коли їдеш?

— Автобус у суботу, о шостій ранку. Шість годин дороги з пересадкою. — Маша зітхнула. — Але я так скучила за мамою, що мені байдуже.

— Тоді не журись. Мама чекає, а це головне.

В той же вечір Назар чекав її біля корпусу. Ніби чергував.

— Маш, одне питання. Ти завтра їдеш у Зорівку?

— Так. Автобусом.

— Автобусом. Шість годин із пересадкою на холоді. — Він похитав головою. — А якщо я скажу, що маю справи в тих краях? У моїх знайомих там хата під Коломиєю, треба заїхати. Я міг би тебе підвезти.

Вона здивовано підвела брови.

— У тебе є машина?

— Позичу у брата. Він рідко нею користується.

— Назаре, це далеко…

— Не так уже й далеко. Чотири години, якщо виїхати зранку. Та й у дорозі не нудно, якщо є з ким розмовляти.

— Але це ж твій час. Твої канікули.

— Мої канікули пройдуть так, як я вирішу. — Він усміхнувся. — Я ж нічого не прошу, крім твоєї згоди.

Маша довго мовчала. З одного боку, це було занадто. Занадто багато доброти, занадто близько до тієї межі, за якою вона вже колись помилялась. З іншого, їй дуже хотілося сказати «так».

— Назаре, — обережно почала вона, — чому ти так піклуєшся про мене?

Він подивився на неї довго, серйозно, і в його погляді майнуло щось таке глибоке, що вона на мить затамувала подих.

— Тому що ти мій друг, — сказав він. — Хіба цього мало?

Слово «друг» цього разу пролунало інакше. Не як відповідь, а як щит. Маша відчула це майже тілом, наче в ньому було щось недомовлене.

— Гаразд, — тихо сказала вона. — Я поїду.

— Вранці о дев’ятій біля гуртожитку?

— О дев’ятій.

Він кивнув, усміхнувся й пішов, а Маша ще довго дивилась йому вслід. Падав дрібний сніг, і зелений шарф на його шиї було видно здалеку, як маленький вогник.

Уночі вона не могла заснути. Лежала, дивилась у темряву й слухала, як у батареї тихо клацає метал.

«Друг, — думала вона. — Хіба так дивляться на друга? Хіба друзі малюють твою хату, яку ніколи не бачили? Хіба друзі кладуть піджак на плечі й стоять так близько, що чути дихання?»

Їй стало лячно від власних думок. Вона вже двічі довіряла людям, які здавались добрими. Двічі помилялась. Що, як і зараз вона вигадує те, чого немає? Що, це лише дружба, а вона, дурна, шукає в ній більше?

Або ще гірше: що, як воно є, і вона просто не готова це прийняти?

Вона повернулась до стіни й міцно заплющила очі.

Але поки не заснула, перед нею кілька разів спалахнуло одне й те саме видіння: малюнок білої хатини з синіми віконницями й теплий голос: «Я лише намалював так, як почув».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше