Архітектура кохання

Розділ 20

Новорічну вечірку в інституті влаштовували в актовому залі, який студенти ще з жовтня обклеювали ватманом, гірляндами й макетами уявних міст. Під стелею висіли паперові зорі, а на сцені, під скромною ялинкою, грав студентський гурт.

— Мені нічого вдягути! — відчайдушно заявила Маша, стоячи посеред кімнати 412.

— Є, — Соля з грюкотом висунула шухляду. — Он, синя сукня. Ти в ній будеш схожа на небо перед грозою.

— Вона ж мені трохи велика.

— Підшиємо. Я з дитинства вмію, у мене бабуся кравчиня.

Коли Маша нарешті глянула на себе в дзеркало, то не одразу впізнала своє відображення. Синя сукня м'яко лягала по фігурі, волосся, розпущене по плечах, зблискувало світлим золотом. Очі здавались ще теплішими, ніж завжди.

— Ну як? — прошепотіла вона.

— Просто бомба, — мовила Соля. — Тепер тримайся, весь факультет зомліє.

У залі вже було гамірно. Богдан у яскравому светрі з оленями гордо вів під руку Солю, яка вдавала, що це цілком випадково. Навколо танцювали, сміялись, пили лимонад з паперових стаканчиків. Маша стояла біля стіни й роззирались, вже шкодуючи, що погодилась піти, коли поруч пролунав знайомий голос:

— Маш.

Вона обернулась. Назар стояв у темному костюмі й білій сорочці. Він дивився на неї, і на його обличчі було щось таке, чого вона ніколи не бачила: ніби на мить забув, як дихати.

— Ти… — почав він і зам'явся. — Ти дуже гарна.

— Це Соліна сукня.

— Це не сукня. Це ти.

У Маші запекло щоки. Вона розгубилась і швидко перевела розмову:

— А ти казав, що не любиш такі вечірки.

— Не люблю. Але мені сказали, що ти прийдеш.

— Хто сказав?

— Богдан. Він розносить інформацію швидше, ніж інтернет.

Вона розсміялась, і напруга спала. Вони пішли танцювати. Спершу ніяково, потім усе вільніше. Назар виявився дивовижно легким у русі, і вона вперше відчула, що не думає ні про кроки, ні про те, як виглядає. Просто танцює. Просто щаслива.

Під кінець вечора до Назара підійшла висока руда дівчина з четвертого курсу, Ольга Верес, чарівно всміхнулась і торкнулась його рукава.

— Назаре, ти мені обіцяв танець. Пам'ятаєш, ще з осені?

— Ольго, я… — він глянув на Машу. — Добре. Один танець.

Маша кивнула, усміхаючись, і пішла за склянкою води. Але біля столика з напоями раптом зрозуміла, що дивиться на них. Ольга сміялась, закинувши голову, торкалась його плеча, а Назар чемно підтримував розмову, хоча погляд його час від часу шукав Машу в натовпі.

У неї всередині щось неприємно стислось.

— Що це зі мною? — подумала вона збентежено. — Це ж просто танець.

Але стискання не відпускало. Це було знайоме почуття, гостре й колюче, і вона тут же злякалась, бо вже знала його ім'я.

— Ревнощі? — тихо спитала Соля, підійшовши ззаду.

— Що? Ні! Чого б це?

— Того, що ти п'ятий раз ставиш склянку на те саме місце й не п'єш.

Маша глянула на склянку, потім на подругу й вимушено розсміялась.

— Я просто задумалась.

— Задумалась. Ага. — Соля підморгнула й відійшла, лишивши її наодинці з її власними думками.

В залі було спекотно і шумно, Маша вийшла надвір. Було морозно, небо чорне й чисте, і десь у темряві над містом лунали вибухи салютів. Десь теж була вечірка. Маша стояла на сходах, обіймаючи себе за плечі, коли хтось м'яко накинув їй на плечі піджак.

— Замерзнеш, — сказав Назар.

Вона повернулась. Він стояв зовсім поруч, ближче, ніж зазвичай, і в його очах відбивались далекі вогні.

— Дякую. А як же Ольга?

— Ольга тепер танцює з Богданом. Він уперше відчуває себе героєм вечора, лише не кажи Солі.

Маша усміхнулась. Назар не рухався.

— З прийдешнім Новим роком, Маш.

— З прийдешнім, Назаре.

Вони стояли мовчки. Маша підняла на нього очі й раптом зрозуміла, що він дивиться на її губи.

Серце забилось так голосно, що, здавалось, його чують усі.

Назар повільно видихнув і ледь помітно відступив на півкроку.

— У мене для тебе подарунок, — сказав він хрипкувато, дістаючи з кишені невеликий плаский згорток.

Маша розгорнула. Усередині лежав акуратний малюнок у рамці з тонкого картону: маленька біла хата з синіми віконницями, з розлогою яблунею перед ґанком і блакитним небом над димарем. У куточку стояв невеличкий підпис: «Зорівка. Для Маші».

— Це… — голос її здригнувся. — Звідки ти знаєш, як виглядає моя хата?

— Ти розповідала. Цілий вечір. Про віконниці, про яблуню, про півонії біля ґанку. Я лише намалював так, як почув.

Маша дивилась на малюнок, і очі її наповнились слізьми. Це було не просто гарне зображення. Це було розуміння. Те, що вона мало від кого отримувала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше