Новорічну вечірку в інституті влаштовували в актовому залі, який студенти ще з жовтня обклеювали ватманом, гірляндами й макетами уявних міст. Під стелею висіли паперові зорі, а на сцені, під скромною ялинкою, грав студентський гурт.
— Мені нічого вдягути! — відчайдушно заявила Маша, стоячи посеред кімнати 412.
— Є, — Соля з грюкотом висунула шухляду. — Он, синя сукня. Ти в ній будеш схожа на небо перед грозою.
— Вона ж мені трохи велика.
— Підшиємо. Я з дитинства вмію, у мене бабуся кравчиня.
Коли Маша нарешті глянула на себе в дзеркало, то не одразу впізнала своє відображення. Синя сукня м'яко лягала по фігурі, волосся, розпущене по плечах, зблискувало світлим золотом. Очі здавались ще теплішими, ніж завжди.
— Ну як? — прошепотіла вона.
— Просто бомба, — мовила Соля. — Тепер тримайся, весь факультет зомліє.
У залі вже було гамірно. Богдан у яскравому светрі з оленями гордо вів під руку Солю, яка вдавала, що це цілком випадково. Навколо танцювали, сміялись, пили лимонад з паперових стаканчиків. Маша стояла біля стіни й роззирались, вже шкодуючи, що погодилась піти, коли поруч пролунав знайомий голос:
— Маш.
Вона обернулась. Назар стояв у темному костюмі й білій сорочці. Він дивився на неї, і на його обличчі було щось таке, чого вона ніколи не бачила: ніби на мить забув, як дихати.
— Ти… — почав він і зам'явся. — Ти дуже гарна.
— Це Соліна сукня.
— Це не сукня. Це ти.
У Маші запекло щоки. Вона розгубилась і швидко перевела розмову:
— А ти казав, що не любиш такі вечірки.
— Не люблю. Але мені сказали, що ти прийдеш.
— Хто сказав?
— Богдан. Він розносить інформацію швидше, ніж інтернет.
Вона розсміялась, і напруга спала. Вони пішли танцювати. Спершу ніяково, потім усе вільніше. Назар виявився дивовижно легким у русі, і вона вперше відчула, що не думає ні про кроки, ні про те, як виглядає. Просто танцює. Просто щаслива.
Під кінець вечора до Назара підійшла висока руда дівчина з четвертого курсу, Ольга Верес, чарівно всміхнулась і торкнулась його рукава.
— Назаре, ти мені обіцяв танець. Пам'ятаєш, ще з осені?
— Ольго, я… — він глянув на Машу. — Добре. Один танець.
Маша кивнула, усміхаючись, і пішла за склянкою води. Але біля столика з напоями раптом зрозуміла, що дивиться на них. Ольга сміялась, закинувши голову, торкалась його плеча, а Назар чемно підтримував розмову, хоча погляд його час від часу шукав Машу в натовпі.
У неї всередині щось неприємно стислось.
— Що це зі мною? — подумала вона збентежено. — Це ж просто танець.
Але стискання не відпускало. Це було знайоме почуття, гостре й колюче, і вона тут же злякалась, бо вже знала його ім'я.
— Ревнощі? — тихо спитала Соля, підійшовши ззаду.
— Що? Ні! Чого б це?
— Того, що ти п'ятий раз ставиш склянку на те саме місце й не п'єш.
Маша глянула на склянку, потім на подругу й вимушено розсміялась.
— Я просто задумалась.
— Задумалась. Ага. — Соля підморгнула й відійшла, лишивши її наодинці з її власними думками.
В залі було спекотно і шумно, Маша вийшла надвір. Було морозно, небо чорне й чисте, і десь у темряві над містом лунали вибухи салютів. Десь теж була вечірка. Маша стояла на сходах, обіймаючи себе за плечі, коли хтось м'яко накинув їй на плечі піджак.
— Замерзнеш, — сказав Назар.
Вона повернулась. Він стояв зовсім поруч, ближче, ніж зазвичай, і в його очах відбивались далекі вогні.
— Дякую. А як же Ольга?
— Ольга тепер танцює з Богданом. Він уперше відчуває себе героєм вечора, лише не кажи Солі.
Маша усміхнулась. Назар не рухався.
— З прийдешнім Новим роком, Маш.
— З прийдешнім, Назаре.
Вони стояли мовчки. Маша підняла на нього очі й раптом зрозуміла, що він дивиться на її губи.
Серце забилось так голосно, що, здавалось, його чують усі.
Назар повільно видихнув і ледь помітно відступив на півкроку.
— У мене для тебе подарунок, — сказав він хрипкувато, дістаючи з кишені невеликий плаский згорток.
Маша розгорнула. Усередині лежав акуратний малюнок у рамці з тонкого картону: маленька біла хата з синіми віконницями, з розлогою яблунею перед ґанком і блакитним небом над димарем. У куточку стояв невеличкий підпис: «Зорівка. Для Маші».
— Це… — голос її здригнувся. — Звідки ти знаєш, як виглядає моя хата?
— Ти розповідала. Цілий вечір. Про віконниці, про яблуню, про півонії біля ґанку. Я лише намалював так, як почув.
Маша дивилась на малюнок, і очі її наповнились слізьми. Це було не просто гарне зображення. Це було розуміння. Те, що вона мало від кого отримувала.
#3096 в Любовні романи
#1359 в Сучасний любовний роман
#273 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026