Грудневі дні минали повільно, ніби сніг, що тихо падав за вікнами корпусу. Маша навчилась бачити в цьому місті не лише втому й чужі обличчя. З'явились свої місця: лавка у внутрішньому дворику, де сніг лежав рівно й чисто, підвіконня в коридорі, де вона любила пити чай, довгі столи бібліотеки з жовтими лампами.
І завжди поряд, у кількох кроках, був Назар.
Вони так звикли, що вже не домовлялись про зустрічі. Він просто з'являвся: біля входу, коли вона поспішала з важким тубусом, у буфеті, де раптом з'являвся другий стакан чаю, на вулиці.
— Ти знаєш, що Богдан за нами спостерігає? — шепнула якось Маша, не підводячи голови від креслення.
— Знаю. Він розносить усе по факультету.
— Що саме?
— Що ми «смішна пара». Він це сказав Соломії, вона мені.
— І що ти відповів?
— Що ми колеги, і що в нас професійні стосунки. — Він кинув на неї швидкий погляд і відвів очі. — А ти б що сказала?
— Що ти мій найкращий друг, — не задумуючись відповіла вона.
Назар кивнув. Ручка в його пальцях повільно описала дугу й зупинилась.
— Так, — сказав він рівно. — Найкращий друг.
Вона не помітила, як він ледь помітно зціпив щелепу.
На початку грудня Маша вперше витратила гроші не на потрібне, а на бажане. Вона зайшла у невеличку крамничку біля ринку й купила темно-зелений вовняний шарф, який продавчиня запевняла, що «вив'язала бабуся власноруч». Він коштував майже третину її тижневої зарплати. Вона ще довго вагалась, перш ніж віддати гроші.
— Це тобі, — сказала вона наступного дня, простягаючи пакунок.
— Мені? — Назар здивовано глянув на згорток. — За що?
— Просто так. У тебе щоразу мерзнуть вуха. Ти ходиш у цій тоненькій куртці й жартуєш про «загартування», але я бачу.
Він розгорнув папір, і шарф упав йому на долоні, м'який, теплий і трохи колючий. Назар довго мовчав.
— Маш, це ж дорого.
— Не дорожче за твоє терпіння. Ти стільки разів мене рятував.
— Я не рятував. Я просто був поруч.
— Це і є рятувати, — тихо відповіла вона.
Він обернув шарф навколо шиї, і на мить у ньому було щось таке молоде й розгублене, що вона мимоволі всміхнулась.
— Ніхто мені нічого не дарував просто так, — вимовив він нарешті. — Дякую. Це дуже… цінно.
— Не плач тільки, — пожартувала вона.
— Не буду. У мене чоловічий ґрунт.
Вони обоє розсміялись, але сміх швидко стих і залишив по собі незручну, теплу тишу. Маша відвела очі. Назар вдихнув запах вовни й подумав, що цей шарф він не зніме до самої весни.
У ті дні Назар жив у дивному роздвоєнні. З одного боку, ніколи не був щасливішим: вона була поруч, сміялась його жартам, довіряла йому свої вечори над кресленнями. З іншого, кожне її «друже» било точно, немов маленький молоточок по внутрішньому склу.
У неділю він приїхав до Романа й без вступу сказав:
— Я не можу більше.
— Чого не можеш? — брат відірвався від ноутбука.
— Бути просто другом.
Роман повільно зняв окуляри.
— Тоді скажи їй.
— Що саме? Що я кохаю її? Вона відразу злякається. Вона й так двічі була обпечена, а я ще й приховую прізвище, зв’язок з компанію, все.
— Тоді скажи правду про себе.
— Тоді вона вирішить, що я з тих, хто грає з чужими життями. Тих, що все влаштовують за неї. — Назар провів рукою по обличчю. — Я вже влаштував зустріч з Андрієм у кав’ярні. Я вже поговорив із Матвієм. Якщо вона це дізнається…
— Ти заплутався, — зітхнув Роман. — Ти створив собі пастку з добрих намірів. Найнебезпечнішу пастку.
— Я знаю.
— І що ти робитимеш?
— Чекатиму. Може, вона сама… — він завагався. — Може, зрозуміє, що я більше, ніж друг. Без слів.
— Люди рідко розуміють без слів, — тихо сказав Роман. — Але нехай. Це твоє життя.
#3152 в Любовні романи
#1375 в Сучасний любовний роман
#266 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026