Архітектура кохання

Розділ 19

Грудневі дні минали повільно, ніби сніг, що тихо падав за вікнами корпусу. Маша навчилась бачити в цьому місті не лише втому й чужі обличчя. З'явились свої місця: лавка у внутрішньому дворику, де сніг лежав рівно й чисто, підвіконня в коридорі, де вона любила пити чай, довгі столи бібліотеки з жовтими лампами.

І завжди поряд, у кількох кроках, був Назар.

Вони так звикли, що вже не домовлялись про зустрічі. Він просто з'являвся: біля входу, коли вона поспішала з важким тубусом, у буфеті, де раптом з'являвся другий стакан чаю, на вулиці.

— Ти знаєш, що Богдан за нами спостерігає? — шепнула якось Маша, не підводячи голови від креслення.

— Знаю. Він розносить усе по факультету.

— Що саме?

— Що ми «смішна пара». Він це сказав Соломії, вона мені.

— І що ти відповів?

— Що ми колеги, і що в нас професійні стосунки. — Він кинув на неї швидкий погляд і відвів очі. — А ти б що сказала?

— Що ти мій найкращий друг, — не задумуючись відповіла вона.

Назар кивнув. Ручка в його пальцях повільно описала дугу й зупинилась.

— Так, — сказав він рівно. — Найкращий друг.

Вона не помітила, як він ледь помітно зціпив щелепу.

На початку грудня Маша вперше витратила гроші не на потрібне, а на бажане. Вона зайшла у невеличку крамничку біля ринку й купила темно-зелений вовняний шарф, який продавчиня запевняла, що «вив'язала бабуся власноруч». Він коштував майже третину її тижневої зарплати. Вона ще довго вагалась, перш ніж віддати гроші.

— Це тобі, — сказала вона наступного дня, простягаючи пакунок.

— Мені? — Назар здивовано глянув на згорток. — За що?

— Просто так. У тебе щоразу мерзнуть вуха. Ти ходиш у цій тоненькій куртці й жартуєш про «загартування», але я бачу.

Він розгорнув папір, і шарф упав йому на долоні, м'який, теплий і трохи колючий. Назар довго мовчав.

— Маш, це ж дорого.

— Не дорожче за твоє терпіння. Ти стільки разів мене рятував.

— Я не рятував. Я просто був поруч.

— Це і є рятувати, — тихо відповіла вона.

Він обернув шарф навколо шиї, і на мить у ньому було щось таке молоде й розгублене, що вона мимоволі всміхнулась.

— Ніхто мені нічого не дарував просто так, — вимовив він нарешті. — Дякую. Це дуже… цінно.

— Не плач тільки, — пожартувала вона.

— Не буду. У мене чоловічий ґрунт.

Вони обоє розсміялись, але сміх швидко стих і залишив по собі незручну, теплу тишу. Маша відвела очі. Назар вдихнув запах вовни й подумав, що цей шарф він не зніме до самої весни.

У ті дні Назар жив у дивному роздвоєнні. З одного боку, ніколи не був щасливішим: вона була поруч, сміялась його жартам, довіряла йому свої вечори над кресленнями. З іншого, кожне її «друже» било точно, немов маленький молоточок по внутрішньому склу.

У неділю він приїхав до Романа й без вступу сказав:

— Я не можу більше.

— Чого не можеш? — брат відірвався від ноутбука.

— Бути просто другом.

Роман повільно зняв окуляри.

— Тоді скажи їй.

— Що саме? Що я кохаю її? Вона відразу злякається. Вона й так двічі була обпечена, а я ще й приховую прізвище, зв’язок з компанію, все.

— Тоді скажи правду про себе.

— Тоді вона вирішить, що я з тих, хто грає з чужими життями. Тих, що все влаштовують за неї. — Назар провів рукою по обличчю. — Я вже влаштував зустріч з Андрієм у кав’ярні. Я вже поговорив із Матвієм. Якщо вона це дізнається…

— Ти заплутався, — зітхнув Роман. — Ти створив собі пастку з добрих намірів. Найнебезпечнішу пастку.

— Я знаю.

— І що ти робитимеш?

— Чекатиму. Може, вона сама… — він завагався. — Може, зрозуміє, що я більше, ніж друг. Без слів.

— Люди рідко розуміють без слів, — тихо сказав Роман. — Але нехай. Це твоє життя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше