І справді, після того дня Матвій зник.
Маша спершу не вірила. Вона вдивлялась у кожну темну машину біля зупинки, здригалась від незнайомих номерів, а в четвер, повертаючись із роботи, навіть пішла іншою дорогою. Але чорний джип більше не з'являвся. Не було ні дзвінків, ні повідомлень, ні записок. Місто знову стало звичайним, великим і трохи байдужим.
У суботу вона довго говорила з мамою.
— Донечко, ти якась тиха, — сказала Оксана, і навіть крізь слабкий зв'язок було чути її тривогу. — Усе добре?
— Усе добре, мамо. Просто втомилась.
— А те, про що ти мені розповідала минулого разу? Той хлопець, про якого ти говорила?
— Андрій? Ми не разом. Це вже все в минулому.
— Ну й слава Богу. А другий, Назар? Ти про нього часто згадуєш.
— Він друг, мамо.
— Друг, — повторила Оксана м'яко, і Маша майже побачила її посмішку. — Знаєш, Марійко, буває, що друг іноді виявляється кращим за решту. Ти тільки не відштовхуй.
— Мамо!
— Я нічого. Я просто мати, мені дозволено.
Маша розсміялась і вперше за кілька днів відчула, що їй легше дихати.
У понеділок, коли вони з Назаром сиділи в бібліотеці, вона раптом сказала:
— Матвій більше не з'являвся. Дивно, правда?
— Мабуть, у нього змінились плани, — не відриваючись від книги, сказав Назар.
— Ти так вважаєш?
— Люди рідко переслідують того, хто не відповідає. Йому набридло.
Маша довго дивилась на нього. Щось у його тоні було занадто рівним, занадто спокійним. Але вона не стала питати. Тільки тихо сказала:
— Дякую.
— За що?
— Не знаю. За все. За те, що ти поруч, коли всередині тихо, але страшно.
Назар підняв очі. У світлі лампи вони здавались майже прозорими.
— Я завжди буду поруч, коли тобі буде потрібно, — сказав він. — І скільки потрібно.
І вона раптом відчула, як усередині щось ворухнулося: тепле, пекуче й дуже небезпечне. Те саме, чого вона боялась найбільше.
Вона відвела погляд.
Бо вже встигла навчитись: найтепліші слова іноді ведуть до найглибшого болю. І що більше хочеться вірити, то обережніше треба ступати. Назар був добрим, чесним, справжнім, і саме тому її серце, пошарпане двічі, вперто тримало двері зачиненими.
«Друг, — сказала вона собі. — Він тільки друг. І так буде безпечніше».
А він, сидячи за два кроки від неї, роздивлявся сторінку, на якій не бачив жодного слова, і чекав. Дуже терпляче й мовчки.
Якщо вам сподобалася моя творчість, ставте вподобайку, коментар і підписуйтесь. Для мене дуже цінна ваша увага і думка. Дякую!
#3089 в Любовні романи
#1355 в Сучасний любовний роман
#270 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026