Архітектура кохання

Розділ 18

І справді, після того дня Матвій зник.

Маша спершу не вірила. Вона вдивлялась у кожну темну машину біля зупинки, здригалась від незнайомих номерів, а в четвер, повертаючись із роботи, навіть пішла іншою дорогою. Але чорний джип більше не з'являвся. Не було ні дзвінків, ні повідомлень, ні записок. Місто знову стало звичайним, великим і трохи байдужим.

У суботу вона довго говорила з мамою.

— Донечко, ти якась тиха, — сказала Оксана, і навіть крізь слабкий зв'язок було чути її тривогу. — Усе добре?

— Усе добре, мамо. Просто втомилась.

— А те, про що ти мені розповідала минулого разу? Той хлопець, про якого ти говорила?

— Андрій? Ми не разом. Це вже все в минулому.

— Ну й слава Богу. А другий, Назар? Ти про нього часто згадуєш.

— Він друг, мамо.

— Друг, — повторила Оксана м'яко, і Маша майже побачила її посмішку. — Знаєш, Марійко, буває, що друг іноді виявляється кращим за решту. Ти тільки не відштовхуй.

— Мамо!

— Я нічого. Я просто мати, мені дозволено.

Маша розсміялась і вперше за кілька днів відчула, що їй легше дихати.

У понеділок, коли вони з Назаром сиділи в бібліотеці, вона раптом сказала:

— Матвій більше не з'являвся. Дивно, правда?

— Мабуть, у нього змінились плани, — не відриваючись від книги, сказав Назар.

— Ти так вважаєш?

— Люди рідко переслідують того, хто не відповідає. Йому набридло.

Маша довго дивилась на нього. Щось у його тоні було занадто рівним, занадто спокійним. Але вона не стала питати. Тільки тихо сказала:

— Дякую.

— За що?

— Не знаю. За все. За те, що ти поруч, коли всередині тихо, але страшно.

Назар підняв очі. У світлі лампи вони здавались майже прозорими.

— Я завжди буду поруч, коли тобі буде потрібно, — сказав він. — І скільки потрібно.

І вона раптом відчула, як усередині щось ворухнулося: тепле, пекуче й дуже небезпечне. Те саме, чого вона боялась найбільше.

Вона відвела погляд.

Бо вже встигла навчитись: найтепліші слова іноді ведуть до найглибшого болю. І що більше хочеться вірити, то обережніше треба ступати. Назар був добрим, чесним, справжнім, і саме тому її серце, пошарпане двічі, вперто тримало двері зачиненими.

«Друг, — сказала вона собі. — Він тільки друг. І так буде безпечніше».

А він, сидячи за два кроки від неї, роздивлявся сторінку, на якій не бачив жодного слова, і чекав. Дуже терпляче й мовчки.

 

Якщо вам сподобалася моя творчість, ставте вподобайку, коментар і підписуйтесь. Для мене дуже цінна ваша увага і думка. Дякую!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше