Архітектура кохання

Розділ 17

Матвія він знайшов за два дні.

Не довелось навіть далеко шукати: чорний джип стояв навпроти інституту, а за кермом, із телефоном у руках, сидів хлопець у дорогій куртці й вдавав, що нікуди не поспішає. Назар помітив його ще здалеку й зупинився. Кілька секунд просто дивився. Потім підійшов і легенько постукав по склу.

Скло опустилось.

— Чого? — Матвій окинув його презирливим поглядом.

— Вийди. Поговоримо.

— Про що? Ми знайомі?

— Ні. Але в нас є спільна знайома.

Матвій примружився, пересунув погляд до воріт, де саме виходили студенти, й повільно вийшов з машини. Він був трохи нижчий за Назара, але тримався, як людина, яка звикла бути головною в будь-якому місці.

— А, — протягнув він. — Це ти той, що біля Маші крутиться? Бачив вас. Залицяльник?

— Друг.

— Знаю я таких друзів. — Матвій криво посміхнувся. — Вона моя давня знайома. Тому я маю право підійти й привітатись.

— Не маєш.

— Чого це?

— Тому що вона не хоче, щоб ти підходив.

— Вона нічого мені не казала, — відмахнувся Матвій. — Це твої фантазії. Ти, мабуть, сам до неї мостишся, от і ревнуєш.

Назар не відповів одразу. Він дивився на Матвія спокійно, майже ліниво, ніби розглядав макет, у якому вже бачить усі слабкі місця.

— Матвій Гордієнко, — сказав він нарешті. — Двадцять років. Батько, Степан Гордієнко, має агрофірму в Зорівці й зараз відкриває склад на Промисловій вулиці. Для цього йому потрібні підрядники, які будують і ремонтують. Правильно?

Матвій завмер. Посмішка повільно сповзала з його обличчя.

— Звідки ти знаєш?

— Місто невелике. А люди, з якими твій батько хоче працювати, добре знають мою родину.

— Твою родину? — Матвій спробував засміятись, але вийшло невпевнено. — А ти хто такий?

— Неважливо. Важливо інше. — Назар зробив півкроку ближче, і голос його не підвищився ні на тон. — Якщо ти ще раз підійдеш до Марії, зателефонуєш їй, залишиш їй записку чи просто з'явишся там, де вона буде, наступну розмову ти матимеш не зі мною. А з людьми, які вирішують, з ким твоєму батькові вести справи в цьому місті.

— Це погроза?

— Це попередження. Погрози я не роблю. Я просто кажу, як буде.

Матвій відчинив рота, але нічого не сказав. Вперше за довгий час його впевненість дала тріщину, і крізь неї проглянув той самий переляканий хлопчик, який боїться, що тата викличуть на килим.

— Вона сама до мене… — почав він.

— Не смій, — коротко перебив Назар. — Не смій навіть думати, що вона була винна. Вона довіряла, а ти скористався. Це не одне й те саме. Тепер забирайся з її життя.

— Ти не маєш права мені наказувати!

— Не маю, — спокійно погодився Назар. — Але маю можливість. Радій, що я використовую її вперше.

Він помовчав, а потім додав майже тихо:

— Я не дам тобі її образити вдруге. Запам'ятай це.

Матвій дивився на нього ще кілька секунд. Потім повільно, ніби сам собі не вірячи, сів у машину. Двигун загурчав, джип різко рушив, і за хвилину від нього залишився лише слід на мокрому снігу.

Назар довго стояв нерухомо. Потім видихнув, ніби щойно зняв із плечей важкий мішок, і впевнено розправив плечі. Але в грудях було не легше. Він не пишався собою. Він нікого не хотів залякувати своїм прізвищем і своїми зв'язками, і саме з цієї причини вони були йому так огидні. Та інакше цей хлопець не зрозумів би.

«Це був перший і останній раз, — подумав він. — Більше вона не боятиметься».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше