Матвія він знайшов за два дні.
Не довелось навіть далеко шукати: чорний джип стояв навпроти інституту, а за кермом, із телефоном у руках, сидів хлопець у дорогій куртці й вдавав, що нікуди не поспішає. Назар помітив його ще здалеку й зупинився. Кілька секунд просто дивився. Потім підійшов і легенько постукав по склу.
Скло опустилось.
— Чого? — Матвій окинув його презирливим поглядом.
— Вийди. Поговоримо.
— Про що? Ми знайомі?
— Ні. Але в нас є спільна знайома.
Матвій примружився, пересунув погляд до воріт, де саме виходили студенти, й повільно вийшов з машини. Він був трохи нижчий за Назара, але тримався, як людина, яка звикла бути головною в будь-якому місці.
— А, — протягнув він. — Це ти той, що біля Маші крутиться? Бачив вас. Залицяльник?
— Друг.
— Знаю я таких друзів. — Матвій криво посміхнувся. — Вона моя давня знайома. Тому я маю право підійти й привітатись.
— Не маєш.
— Чого це?
— Тому що вона не хоче, щоб ти підходив.
— Вона нічого мені не казала, — відмахнувся Матвій. — Це твої фантазії. Ти, мабуть, сам до неї мостишся, от і ревнуєш.
Назар не відповів одразу. Він дивився на Матвія спокійно, майже ліниво, ніби розглядав макет, у якому вже бачить усі слабкі місця.
— Матвій Гордієнко, — сказав він нарешті. — Двадцять років. Батько, Степан Гордієнко, має агрофірму в Зорівці й зараз відкриває склад на Промисловій вулиці. Для цього йому потрібні підрядники, які будують і ремонтують. Правильно?
Матвій завмер. Посмішка повільно сповзала з його обличчя.
— Звідки ти знаєш?
— Місто невелике. А люди, з якими твій батько хоче працювати, добре знають мою родину.
— Твою родину? — Матвій спробував засміятись, але вийшло невпевнено. — А ти хто такий?
— Неважливо. Важливо інше. — Назар зробив півкроку ближче, і голос його не підвищився ні на тон. — Якщо ти ще раз підійдеш до Марії, зателефонуєш їй, залишиш їй записку чи просто з'явишся там, де вона буде, наступну розмову ти матимеш не зі мною. А з людьми, які вирішують, з ким твоєму батькові вести справи в цьому місті.
— Це погроза?
— Це попередження. Погрози я не роблю. Я просто кажу, як буде.
Матвій відчинив рота, але нічого не сказав. Вперше за довгий час його впевненість дала тріщину, і крізь неї проглянув той самий переляканий хлопчик, який боїться, що тата викличуть на килим.
— Вона сама до мене… — почав він.
— Не смій, — коротко перебив Назар. — Не смій навіть думати, що вона була винна. Вона довіряла, а ти скористався. Це не одне й те саме. Тепер забирайся з її життя.
— Ти не маєш права мені наказувати!
— Не маю, — спокійно погодився Назар. — Але маю можливість. Радій, що я використовую її вперше.
Він помовчав, а потім додав майже тихо:
— Я не дам тобі її образити вдруге. Запам'ятай це.
Матвій дивився на нього ще кілька секунд. Потім повільно, ніби сам собі не вірячи, сів у машину. Двигун загурчав, джип різко рушив, і за хвилину від нього залишився лише слід на мокрому снігу.
Назар довго стояв нерухомо. Потім видихнув, ніби щойно зняв із плечей важкий мішок, і впевнено розправив плечі. Але в грудях було не легше. Він не пишався собою. Він нікого не хотів залякувати своїм прізвищем і своїми зв'язками, і саме з цієї причини вони були йому так огидні. Та інакше цей хлопець не зрозумів би.
«Це був перший і останній раз, — подумав він. — Більше вона не боятиметься».
#3095 в Любовні романи
#1358 в Сучасний любовний роман
#270 в Молодіжна проза
Відредаговано: 01.11.2026