Архітектура кохання

Розділ 16

Першого грудня випав перший сніг.

Маша йшла від зупинки до гуртожитку з пакетом продуктів. Руки замерзли, шарф збився, і вона якраз думала про те, чи вистачить грошей до стипендії, коли поруч із нею сповільнився чорний автомобіль.

Вона не звернула уваги. Таких машин у місті було багато. Але скло опустилось, і з нього долинув знайомий, трохи розтягнутий голос:

— Маша? Маша Гордійчук? Оце так зустріч!

Вона зупинилась. Серце впало кудись у п'яти.

За кермом сидів Матвій. Той самий, лише змужнілий, із акуратною бородою й дорогим годинником на зап'ясті. Він дивився на неї так, ніби не міг повірити власним очам, і на його обличчі грала та сама посмішка, яку вона колись вважала теплою.

— Не думав, що ми колись побачимось, — сказав він, виходячи з машини. — Ти так змінилась. Ще гарніша стала. Місто тобі пасує.

— Що ти тут робиш? — голос її був чужим, глухим.

— У справах. Батько відкриває тут склад, треба все налагодити. А ти як? Навчаєшся?

— Так.

— На архітектора, чув. Мати мені розповідала. — Він зробив крок ближче, й Маша інстинктивно відступила. — Та що ти, Машо. Я ж не кусаюсь.

— Мені треба йти.

— Постій, ну чого ти? Давай кави вип'ємо, поговоримо. Пам'ятаєш, як ми колись сиділи біля річки?

На цих словах у Маші всередині щось стиснулось.

— Не пам'ятаю, — сказала вона твердо.

— Так вже й не пам’ятаєш? — він усміхнувся нахабніше. — А я пам'ятаю все. Дуже добре. Ти була така мила, така довірлива. Мені тоді здавалось…

— Матвію, — вона глянула на нього так, що він замовк на півслові. — Не підходь до мене.

— Та годі тобі. Ми ж не діти.

— Саме тому.

Вона розвернулась і пішла, не озираючись. За її спиною почувся його голос, уже без усмішки:

— Ти ще пошкодуєш, що так зі мною говориш. Я міг би розповісти цілому селу, яка ти насправді «розумна дівчинка».

Маша не обернулась. Руки в неї тремтіли так, що пакет ледь не випав. Лише забігши до гуртожитку, вона притулилась до стіни й заплющила очі.

Знову. Це слово пульсувало в голові. Знову хтось дивиться на неї так, ніби вона річ, яку можна купити, взяти або розіграти. Знову хтось нагадує про те, що вона вже майже навчилась забувати.

Пізніше Матвій став з'являтись усюди. Спершу в сніговій імлі біля зупинки, потім біля входу до інституту. А то раптом дзвінки з незнайомих номерів, і її власний голос, коли вона мовчки скидала виклик, звучав у вухах дивно слабким. Одного разу вона знайшла під дверима гуртожитку записку: «Давай по-доброму. М.»

Маша порвала її на дрібні шматки. Але тривога лишилась.

— Ти вся сіра, — сказав Назар у четвер, коли вона мовчки сіла поруч у їдальні. — Щось сталось?

— Нічого.

— Маш.

— Просто… один хлопець із мого села. Він тут. І він… не дуже добра людина.

— Як його звати?

— Не треба, Назаре.

— Як його звати?

Вона зітхнула.

— Матвій. Гордієнко. Колись ми… — вона замовкла й стиснула пальці. — Колись ми були знайомі. Він мене образив. Дуже. І тепер ходить за мною й нагадує.

Назар не сказав нічого. Лише очі його потемніли, як небо перед грозою.

— Він тобі щось зробив?

— Нічого. Просто підходить, дзвонить, пише. Я не відповідаю.

— Добре, — повільно сказав він. — Не відповідай далі.

— Назаре, не лізь. Це моя справа.

— Я не лізу. Я просто питаю. — Він ледь помітно усміхнувся. — Їж, а то охолоне.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше