Розділ 14

Вона дійшла аж до кінця вулиці, перш ніж її ноги підкосились. Просто сіла на низький кам'яний парапет біля старої каштанової алеї й закрила обличчя долонями.

Назар не кинувся її обіймати й не став казати слів, які нічого не значать. Він сів поруч, на відстані витягнутої руки, і мовчав.

— Я така дурна, — нарешті сказала Маша крізь пальці. — Я ж знала. Соля мені говорила. Мама мені говорила. Я знала…

— Ти не дурна.

— Дурна. Вдруге. Вдруге в житті я бачу себе такою, що об мене можна просто витерти ноги, і мені навіть здається, що я сама подала килимок.

— Маш…

— Ні, дай мені сказати. — Вона підвела голову. Її очі були червоні, але сльози вже котились по щоках, мовчки, без схлипів, як у людини, яка давно навчилась не плакати вголос. — Він називав мене «розумною дівчинкою». А потім сказав «прибиральниця». Мов це брудне слово. Мов це те, чого треба соромитись.

— Це слово не брудне, — спокійно сказав Назар. — Брудна його інтонація.

— Я справді працюю прибиральницею.

— Знаю. І це робить тебе кращою за всіх, хто там сидів.

Маша засміялась крізь сльози, коротко й гірко.

— Ти мене втішаєш.

— Я кажу правду. Це різні речі.

Вона замовкла. Вітер збивав з каштанів останнє листя, і воно кружляло над мокрою бруківкою.

— Знаєш, що найгірше? — прошепотіла вона. — Що частина мене вже здогадувалась. Я бачила, як він ховає телефон. Чула, як він бреше про п'ятниці. І я щоразу казала собі: «Не вигадуй, він добрий». Бо хотіла цього. Хотіла, щоб хтось на мене просто так дивився з теплом.

— Це не злочин — хотіти тепла.

— Злочин — вірити тому, хто бреше.

— Ні. Брехати — злочин. Вірити — це просто людяність.

Маша глянула на нього, і в цьому погляді було щось дуже беззахисне.

— Чому ти тут? — спитала вона тихо. — Чому ти просто не пішов? Ти ж не мусив.

Назар подивився на дорогу.

— Бо ти мій друг, — сказав він. Слово «друг» далося йому важче, ніж він очікував. — А друзі не залишають одне одного на вулиці в таку мить.

Вона довго мовчала. Потім раптом схилилась і притулилась лобом до його плеча. Просто на секунду, лише щоб відчути опору. Він не рухався, ніби боявся сполохати птаху.

— Я так втомилась, Назаре. Втомилась бути обережною, і втомилась, що мені однаково не вдається.

— Я знаю.

— Не знаєш.

— Не знаю, — погодився він. — Але я поруч.

Телефон у її кишені задзвонив. Вона дістала його, глянула на екран і стиснула губи. Андрій. Раз, другий, третій. Вона мовчки натиснула «відхилити» й виключила звук.

— Не відповідатимеш? — спитав Назар.

— Ні. Мені нема що йому сказати.

— Це правильно.

— Ти так вважаєш?

— Я вважаю, що іноді мовчання — це найчесніша відповідь.

До гуртожитку він провів її сам. Не питав, чи їй потрібна допомога, просто ішов поруч, тримаючи над нею парасолю, коли дощ вирішив нагадати про себе. У дверях їх зустріла Соля, яка, глянувши на Машу, одразу кинула книжку й підбігла.

— Що сталось?

— Нічого. Усе якраз зрозуміло, — тихо сказала Маша. — Ти мала рацію.

Соля обійняла її, а потім глянула на Назара поверх Машиного плеча.

— Дякую, що привів.

— Вона сильніша, ніж думає, — сказав він. — Просто дай їй відпочити.

Він пішов, а Маша ще довго сиділа на ліжку, дивлячись на ромашки в банці, що вже почали в'янути. Соля мовчки заварила їй чай із м'ятою й сіла поруч.

Пізно ввечері телефон тихо завібрував. Це був не дзвінок, а повідомлення: «Ти вдома? Добраніч. Н.»

Маша довго дивилась на ці три слова. Потім відповіла: «Дякую. За все.»

А Назар, прочитавши, ще довго стояв біля вікна своєї кімнати. Він мав би відчувати полегшення. Він зробив те, що задумав. Вона знала правду.

Але замість цього в ньому оселилось гірке, колюче відчуття, яке не хотіло йти. Він бачив її обличчя в тій червоній кав'ярні. Бачив, як вона тримала себе рівно, поки не завернула за ріг. І десь глибоко, там, куди він не любив зазирати, шепотів тихий голос: «А що, як вона колись дізнається, чия це була режисура?»

Він відігнав цю думку. Не зараз. Зараз вона потребувала не правди про нього, а просто людини, яка була б поруч.