Розділ 12

Андрій умів залицятися так, що не було до чого придертись.

Він не квапив. Не тиснув. Не писав о другій ночі, не вимагав відповідей. Натомість з'являвся тоді, коли Маша найбільше потребувала підтримки, і зникав раніше, ніж вона встигала втомитись від його присутності.

У вівторок він запросив її на виставку молодих архітекторів. У середу залишив їй шафці в офісі коробочку з якісними олівцями й записку: «Для майбутньої зірки. А.». У четвер довіз її до гуртожитку й попросив дозволу подзвонити пізно ввечері, «бо хочу почути твій голос перед сном».

— Ти не втомився від мене? — питала Маша, і сама не вірила, що вона це каже.

— Від тебе? — він засміявся. — Це неможливо. Ти як перший сніг: щоразу здається, що ніколи не набридне.

Вона червоніла й мовчала. Їй хотілося вірити кожному слову. Але в глибині душі, там, де жила дівчинка із Зорівки, яку колись навчили обережності, щось тихо хитало головою.

Щось не складалось.

По п'ятницях Андрій почав кудись зникати. «Об'єкт», «зустріч із підрядниками», «термінове завдання». Маша не допитувалась, але одного разу, коли вони сиділи в його машині біля гуртожитку, не втрималась:

— А чому ти нікуди не запрошуєш мене у п'ятницю?

— Бо п'ятниця — це робочий день, Машуню. — Він сказав це занадто швидко. — А суботи й неділі будуть наші. Обіцяю.

— Але в суботу ти знову їдеш на об'єкт за містом.

— Це по справах, — відмахнувся він. — Не вигадуй, гаразд? Ти ж розумна дівчинка.

Вона замовкла. Але слова «розумна дівчинка» чомусь неприємно зачепили.

Назар помічав усе. Він бачив, як Андрієва машина чекає Машу біля входу до гуртожитку. Бачив нову коробочку з олівцями. Чув, як вона усміхається, коли дивиться на екран телефону. І кожного разу в ньому щось стискалось, наче хтось повільно скручував тугий жмут.

Але він нічого не показував. Він навчився цього рано: ховати все, що болить, під спокійним голосом і легким жартом.

— Ти якийсь похмурий, — сказав йому Богдан у буфеті.

— Просто не виспався.

— Ага. Тільки ти дивишся на Машу, коли вона не бачить, і ще й кривишся, коли вона говорить про того красеня з офісу.

— Богдане, відчепись.

— Я нічого. Я просто бачу. — Богдан зітхнув і відвернувся до чашки. — Тільки мені від її обличчя, коли вона про нього говорить, чомусь тривожно.

— Мені теж, — тихо сказав Назар.

Це було єдине зізнання, яке він собі дозволив. Ручка в його пальцях тріснула, і він навіть не одразу це помітив.

У той вечір, коли Маша нарешті розповіла йому про Андрія, вони сиділи на підвіконні в коридорі, обидва з паперовими стаканчиками чаю.

— Є один хлопець, — сказала вона обережно, ніби несла склянку, повну води. — З офісу, де я прибираю. Він добрий до мене. Але… я не знаю.

— Чого не знаєш?

— Чи варто довіряти. Я вже раз довірилась. Не так, як треба.

Він повернувся до неї, але не став питати подробиць. Просто тихо сказав:

— Ти не зобов'язана вирішувати зараз.

— А що мені робити?

— Дивись. Спостерігай. Люди зазвичай показують себе, коли думають, що на них ніхто не дивиться.

Маша кивнула. Вона навіть не здогадувалась, що він сам собі дав слово: якщо треба буде, він допоможе їй усе побачити.