Розділ 11

Тієї осені дощі йшли без упину.

Маша сиділа в аудиторії над черговим проєктом, коли зрозуміла, що не бачить рядків: очі злипались, у голові шуміло. Минулого вечора вона мила підлогу до півночі, а потім ще допізна креслила, бо Андрій попросив допомогти з якимось ескізом «для душі».

Вона поклала голову на руки лише на секунду. А прокинулась від того, що хтось накрив її плечі курткою.

— Назаре? — прошепотіла вона, не розплющуючи очей.

— Тихо. Ти заснула над кресленням. Богдан сказав, що ти вже годину не ворушишся.

— Який зараз час?

— Пів на восьму. Аудиторія вже порожня. Тобі пора додому.

— Мені не додому, — вона нарешті розплющила очі, — мені в офіс. Я запізнююсь.

— Ти нікуди не підеш у такому стані.

— Я мушу, Назаре. Мені платять щотижня.

— Я поясню, що ти хвора. Хтось замінить.

— Не замінить. Там нікого немає, крім мене.

Він подивився на неї довго й уважно, і раптом сказав дуже тихо:

— Маш, ти ж розумієш, що так довго не витримаєш?

— Витримаю. Я ж із Зорівки. У нас так: або витримуєш, або йдеш копати город.

— Це не жарт.

— Я знаю. — Вона всміхнулась йому втомлено. — Але я справді не можу інакше. Мама вже й так усе продала, що могла. Я не маю права розслаблятися.

Назар підвівся, подав їй руку, потім узяв її сумку.

— Тоді давай хоча б дійдемо до маршрутки разом. Дощ, а в тебе парасольки немає.

— У мене є!

— Дірява, — він кивнув на згорток у її сумці. — Бачу ж.

Вона зашарілась. Вони вийшли під дощ, і Назар розкрив велику чорну парасолю над обома. Вулиця блищала від води. Вони йшли поруч, мовчки, і Маша раптом помітила, що її плече торкається його руки, і що це зовсім не зачіпає її.

З Андрієм усе було інакше. З ним завжди щось тремтіло всередині: чекання, збудження, трохи страху. А з Назаром було просто тихо й тепло.

— Дякую, — сказала вона біля зупинки.

— За що?

— За те, що ти є. Ти дивний хлопець, Назаре. Але з тобою спокійно.

У його погляді на мить промайнуло щось, що Маша не змогла прочитати.

— Я радий, — відповів він. — Тільки не називай мене «спокійним». Бо це звучить так, ніби я неживий.

— Ти найбільш живий із тих, кого я знаю. Ти мій найкращий друг.

Маршрутка під'їхала. Маша стрибнула на сходинку й озирнулась.

— До завтра?

— До завтра, друже, — сказав він і відчув, як це слово обпікає язик.

Вона мала би це відчути, якби дивилась на нього уважніше. Але маршрутка вже рушила, і Маша думала про те, що вдома в гуртожитку на неї чекає чай із м'ятою від Солі, а ввечері зателефонує Андрій.

А Назар стояв під дощем без жодного сліду усмішки. Він дивився услід маршрутці й думав: «Друг. Що ж, нехай буде друг. Поки що».