Розділ 7

У жовтні в інституті запахло мокрими парасолями й свіжою фарбою для макетів. Маша вже навчилась орієнтуватись у довгих коридорах старого корпусу, де кожен поворот вів то до аудиторії, то до чийогось запиленого склепу з гіпсовими капітелями.

Того ранку вона запізнювалась. Підробіток до пізньої ночі, ватман, який довелося докреслювати о другій, і будильник, що, як на зло, не задзвонив. Маша бігла сходами на третій поверх, притискаючи до грудей рулон, і біля повороту врізалась у когось з усього розгону.

Рулон вилетів з рук, розкотився по сходах, і вкрай вдало розгорнувся на всю довжину перед чиїмись черевиками.

— Ой, пробачте! Я так поспішала, я не бачила…

— Нічого, нічого, — засміявся голос над нею. — Це я, мабуть, стояв, як пам'ятник. Не рухайтесь, вам зараз усе повернуть у вигляді, придатному для здачі.

Високий хлопець у шкіряній куртці вже збирав ватман, акуратно, двома пальцями, щоб не залишити слідів. Він розгладив папір і раптом затримався.

— А це ваше?

— Моє. Це завдання з композиції. Я знаю, там лінія з'їхала в кутку…

— Лінія з'їхала, — спокійно кивнув він. — Але ось тут, — він показав на центральний вузол, — вам вдалося зробити те, чого більшість першокурсників не вміє. Ви дали будинку дихати. Тут повітря є.

Маша здивовано підвела очі. Цей хлопець дивився на креслення так, як Кравчук: серйозно і уважно, без тіні поблажливості.

— Дякую, — розгубилась вона. — Я трохи боялася, що це все дурниці.

— Не дурниці. Просто сирий матеріал. — Він простягнув їй рулон. — Назар.

— Маша.

— Перший курс?

— Як ви здогадались?

— Бо на другому вже не бігають сходами. Там і так розуміють, що аудиторія нікуди не втече.

Маша засміялась і з подивом помітила, що в нього світлі, трохи насмішкуваті очі й та сама манера говорити, коли жарт ховається під серйозним виглядом.

— А ви? — спитала вона. — Ви теж архітектор?

— Четвертий курс. Мені вже можна не бігти.

— Щасливі люди.

— Щасливі, коли не мусять підпрацьовувати посеред семестру, — сказав він, ніби між іншим. — У вас вигляд людини, яка спала години чотири.

— Три, — зізналась Маша. — Але я не скаржусь.

— А де працюєте?

— У будівельній компанії. Тобто… не зовсім. Я прибираю в офісі, ввечері.

Вона сказала це швидко, готова до погляду, до якого вже звикла: до жалості або до легкого презирства. Але Назар лише коротко глянув на неї й сказав:

— Добре. Значить, ви знаєте реальну будівельну пилюку, а не ту, що на малюнках. Це більше, ніж знає половина нашого курсу.

Маша не знала, що сказати. Вона вже була готова дякувати й бігти далі, коли він ще додав:

— Слухайте, у бібліотеці на другому поверсі стоїть альбом із розрізами старих львівських кам'яниць. Його ніхто не бере, бо важкий. Але вам стане в нагоді для наступного завдання. Скажіть, що від мене. Бібліотекарка пані Леся мене знає.

— Дякую, — тихо сказала Маша. — Дійсно дякую.

Він кивнув і зник за поворотом, наче й не було його.

На парі Богдан одразу помітив її розчервоніле обличчя.

— Ти що, бігла від самого гуртожитку?

— Врізалась у хлопця на сходах. Назар, четвертий курс.

Богдан повернувся так різко, що ледь не скинув окуляри.

— Назар? Високий, у шкіряній куртці, ходить так, ніби йому всі винні гроші?

— Ні, він був дуже милий. Допоміг зібрати креслення.

— Він милий? — Богдан недовірливо примружився. — Ми його на факультеті називаємо «Мовчун-четверокурсник». Його майже ніхто не бачить на вечірках, він із усіма ввічливий, але ні з ким не близький. А тут раптом милий.

— Може, ти його не знаєш.

— Може. — Богдан замислено покрутив ручку. — Але мені чомусь здається, що це не випадковість.

— Богдане, ти читаєш забагато детективів.

Вона відмахнулась від його слів. Лише на великій перерві, спускаючись до бібліотеки, раптом упіймала себе на тому, що озирається на кожного високого хлопця в шкіряній куртці.