Розділ 6

Оголошення висіло на дошці біля вахти, між пропозиціями репетиторів і продажем старого велосипеда. «Будівельній компанії «Обрій» потрібні прибиральниці в офіс. Вечірня зміна, з 18:00–22:00. Оплата щотижня».

Маша відірвала смужку з номером телефону й ще довго тримала її в кулаці, ніби боялася загубити.

Наступного дня вона стояла у вестибюлі скляного офісу на п'ятому поверсі, з серцем, яке калатало аж у горлі. Завгосп, повна жінка з суворим обличчям і добрими очима, оглянула її з голови до ніг.

— Прізвище?

— Гордійчук. Марія.

— Студентка?

— Так, на архітектурі.

— Ого. Не бачила, щоб архітектори мили підлогу.

— Я не боюся роботи, — тихо, але твердо сказала Маша. — Я з села. Підлогу вмію мити з дитинства.

Жінка вперше всміхнулась.

— Я Ніна Степанівна. Руки є, голова на плечах теж, бачу. Тоді завтра о шостій. Відра, швабри й хімія в підсобці, ключ у мене. Поверхи починаєш з четвертого, там найбрудніше: хлопці з об'єктів приносять усю будівельну пилюку на підошвах. І ще: у кабінети директора й головного інженера без дозволу не заходь.

— А хто директор?

— Директор, дитино, — це людина, яку ми бачимо раз на рік, на новорічному корпоративі. І то здалеку. Власник сидить десь в іншому місці, а тут усім керують інші.

Маша кивнула, нічого не розуміючи, але й не розпитуючи.

Перший вечір видався важким. Спина нила від швабри, руки пекли від хімії. Проте Маша не нарікала. Вона мила довгий коридор четвертого поверху й раптом помітила, що стіни прикрашені проектами будівель: акуратними, світлими, виконаними чиєюсь вправною рукою. Вона зупинилася біля великого макета житлового кварталу, що стояв на підставці біля вікна, і мимоволі нахилилася, розглядаючи дрібні дерев'яні балкончики.

— Ви макет розглядаєте чи рахуєте, скільки лишилося до зарплати?

Маша здригнулася й обернулась. Біля дверей стояв високий хлопець років двадцяти шести, у світлій сорочці з закоченими рукавами, і дивився на неї з веселою цікавістю.

— Вибачте, — розгубилась вона, — я не повинна була відволікатися.

— Та не вибачайтесь. Я просто звик, що до цього макета підходять або замовники, або інженери, або я. А тут раптом дівчина зі шваброю дивиться так, ніби розуміє, де там несучі стіни.

— Несучі в нього ось тут, — Маша несміливо показала на дві перегородки. — А ось ці, судячи з товщини, лише відділяють кімнати. Якщо їх прибрати, будинок не впаде.

Чоловік підняв брови.

— А ви хто?

— Прибиральниця.

— Це я бачу. А ще?

— Студентка архітектурного. Перший курс.

Він засміявся, відкрито й щиро.

— Ну ось, Бог послав мені колегу. Андрій, — він простягнув руку. — Проєктний відділ. Тобто я той, хто малює те, що потім будують інші.

— Марія. Маша.

— Маша, — повторив він, ніби смакуючи ім'я. — Слухайте, Машо, а каву в нас ви вже пробували? Автомат на третьому поверсі видає щось схоже на чорну воду, але гарячу.

— Дякую, я не можу. Мені треба закінчити поверх.

— А завтра?

— Завтра теж треба закінчити поверх.

— Рішуча, — він схвально кивнув. — Це подобається.

Він пішов, а Маша ще кілька секунд стояла з мокрою ганчіркою в руках. Серце билося дивно, і вона докірливо сказала собі: «Не вигадуй. Він просто привітний».

Проте наступного вечора, коли вона зайшла на четвертий поверх, на підвіконні біля макета стояв паперовий стаканчик із кавою. Поряд лежала записка: «Чорна вода, але гаряча. А.».

Маша не втрималась і всміхнулась.

Так усе й почалося. То кава, то цукерки, то пара слів про креслення. Андрій затримувався в офісі допізна, ніби випадково, саме тоді, коли Маша мила підлогу. Він показував їй свої ескізи, пояснював, як працює програма, дозволяв сидіти за комп'ютером, поки в коридорах було порожньо.

— Ти справді талановита, — казав він, дивлячись, як вона креслить. — Тобі не місце зі шваброю.

— Мені потрібні гроші на навчання.

— Гроші будуть. Колись ти проєктуватимеш сама.

— Ти так кажеш, ніби в це вірить кожен, — усміхнулась вона.

— Не кожен. Я вірю.

У гуртожитку Соля довго слухала її захоплені розповіді, сидячи на ліжку з підібганими ногами, а потім сказала:

— Слухай, а скільки йому років?

— Двадцять шість, здається. А що?

— Нічого. Просто красиві хлопці з гарною посмішкою зазвичай дорого вартують І не тільки грошима.

— Солю, він просто добрий до мене.

— Усі добрі, поки потрібні.

— Ти завжди така цинічна?

— Я не цинічна. Мене так вчили із дитинства: спочатку присмак, потім довіра.

Маша засміялась, щоб не думати над цими словами. А вночі, лежачи без сну, раптом згадала мамин голос на зупинці: «Ти там тільки себе бережи».