Розділ 5

Гуртожиток пахнув пральним порошком, смаженою цибулею та чужим життям. Маша стояла перед дверима з номером 412, стискаючи валізу, і ніяк не наважувалась постукати. Двері відчинилися самі.

— О, нарешті! — на порозі стояла дівчина з рудим кучерявим волоссям і чашкою в руках. — Ти Марія? А я Соля. Соломія, якщо офіційно, але це лише для деканату.

— Маша, — несміливо всміхнулась вона. — Мені сказали, що я буду жити тут.

— Не «сказали», а вже живеш. Заходь, не стій як на вокзалі. Тільки одне правило: нижня полиця в холодильнику моя. Там стратегічні запаси, і я дуже серйозна людина щодо їжі.

— А що там?

— Три сирки, банка огірків від бабусі і шоколадка, про яку, я сподіваюсь, ти не дізнаєшся.

Маша засміялась уперше за цілу добу. Дорога була довгою, у животі холодило від хвилювання, але від цього дівчачого нахабства їй раптом стало легше.

— А ти звідки? — спитала Соля, допомагаючи затягти валізу.

— Із села. Зорівка, це на Івано-Франківщині.

— Кльово! Я з Дрогобича, але мої батьки з села, тож я розумію. Ти, певно, і корову доїти вмієш?

— Вмію.

— Оце так! — Соля щиро захоплено присвиснула. — Тоді ти будеш моєю рятівницею. Я не вмію навіть яйце зварити.

Перші тижні навчання пролетіли, як один довгий день. Лекції з історії архітектури, креслення, малюнок, нескінченні планшети, які доводилося тягати через усе місто. Маша прокидалась о шостій, щоб устигнути до душу, поки не зайняли всі, а лягала далеко за північ, докреслюючи малюнки.

— Ти що, взагалі не спиш? — буркотіла Соля, перевертаючись на інший бік.

— Спати можна й потім.

— Це гасло всіх відмінників і майбутніх інфарктників.

У групі до неї швидко прив'язалися. Богдан, довгов'язий хлопець у величезних окулярах, сам попросив сісти поруч на кресленні.

— Я чув, що ти вчора в Кравчука відповіла краще за всіх, — шепнув він.

— Пощастило. Я просто читала.

— Кравчук цього не пробачає. Він любить або тих, хто знає все, або тих, хто мовчить. Ти із першої категорії.

Професор Кравчук, сивий і строгий, розвішував на дошці роботи старшокурсників і дивився на першокурсників так, наче вони вже підвели його.

— Архітектура, шановні, — казав він, — це не малюнок. Це відповідальність. Ви малюєте стіну, а під нею потім хтось живе. Хтось народжує дітей, хтось помирає. Запам'ятайте.

Маша запам'ятала. Вона вдома, при настільній лампі, малювала хатки, які ніхто не збудує. А тут уперше відчула: це може стати справою життя.

Але була й інша реальність.

Мамині заощадження танули швидше, ніж вона думала. Проїзд, підручники, папір, ватман, олівці, маркери, які коштували як три кілограми сала. Одного вечора вона розклала на ліжку банкноти й довго дивилася на них.

— Рахуєш? — тихо спитала Соля, сидячи на підвіконні.

— Вистачить на два місяці. Може, на два з половиною, якщо економити.

— А далі?

— Далі треба шукати роботу.

— Ти вчишся на очному, у нас пари до п'ятої. Яка робота?

— Вечірня. Будь-яка.

Соля трохи помовчала, а потім сказала несподівано серйозно:

— Маш, якщо що, я можу позичити. Небагато, але можу.

— Дякую. Але я не візьму.

— Гордовита?

— Ні. Просто якщо я візьму, потім буду думати лише про те, як віддати, а не про навчання.

Соля кивнула, ніби зрозуміла більше, ніж було сказано.