Розділ 4

В серпні прийшло повідомлення, що Марію зараховано на архітектурний факультет. Вона прочитала його три рази, а потім вийшла у двір, де мама вішала білизну, і мовчки простягла телефон.

Оксана прочитала. Прикрила рот долонею. Плечі її здригнулися, і Маша зрозуміла, що мама плаче. Вперше вона бачила її сльози.

— Моя доня, — прошепотіла Оксана. — Моя розумна дівчинка...

Гроші на навчання, проживання й дорогу мама зібрала, як могла: продала теличку, дістала заначку зі скрині, позичила в сусідки. Але обоє розуміли, що цього вистачить хіба на перші місяці.

— Я знайду підробіток, — запевнила Маша. — Не хвилюйся.

— Ти там тільки себе бережи.

На автобусній зупинці зранку вони спершу мовчали. Вітер пахнув стернею та димом. Маша тримала в руках стару валізу, яка пам'ятала ще мамине весілля.

— Телефон зарядила? — спитала Оксана.

— Зарядила, мамо.

— Дзвони ввечері. Не економ на розмовах, я якось викручуся.

— Я сама буду дзвонити, коли зможу. А ти не підіймай важкого на фермі, добре?

— Та яке там важке, — махнула рукою мама. — Ти краще про себе думай. І їж нормально, не тільки хліб із чаєм.

— Мамо, не плач.

— Я не плачу. Це вітер.

Вона поправила Маші комір, ніби та була малою, і міцно обійняла. Від маминих рук пахло молоком і м'ятою.

Автобус рушив. Маша дивилася на хату з синіми віконницями, що ставала все меншою, і на постать біля зупинки, яка довго не рухалась з місця.

Вона не знала, що в місті на неї чекає нова любов, нове розчарування і людина, яка змінить усе. Знала лише одне: назад вона повернеться іншою.

Матвій у ті дні не з'явився. Тим краще. Маша вирішила, що цю сторінку вона закриває назавжди.

На жаль, життя має звичку повертати те, що ми вважаємо закритим.