Розділ 3

Матвій Гордієнко був із тих, про кого в селі говорили пошепки і з певною повагою. Син голови місцевого фермерського господарства, а тепер ще й власника двох магазинів і пилорами. Він їздив на чорному джипі, якого ще не було ні в кого в селі, ходив у одязі, який дівчата бачили хіба що в журналах, і говорив так, ніби всі навколо були зайняті якоюсь дрібною метушнею, а він єдиний займався справжнім життям.

Йому було дев'ятнадцять, і він навчався в обласному центрі, а на вихідні приїжджав у село, як приїжджають королі в провінцію: щоб на них дивилися.

Перший раз він помітив Машу влітку, коли вона несла відра від колодязя. Зупинив джип, опустив скло.

— Допомогти?

— Дякую, я сама, — відповіла вона без образи й без кокетства.

Матвія це зачепило. Дівчата зазвичай не відмовлялися.

Він почав «випадково» траплятися на її шляху. То біля школи, то коли вона поверталася з бібліотеки.

— О, Маша! Яка зустріч, — вистрибував він із джипа так, ніби справді не чекав її побачити. — Підвезти?

— Бібліотека за п'ять хвилин ходу.

— То я ж не до бібліотеки. Я до тебе. — Він простягнув їй плитку шоколаду. — Тримай.

— Я не їм шоколад.

— Ніколи? — розсміявся він. — Тоді тим більше треба спробувати.

Вона взяла, щоб не ображати, і ввечері віддала мамі.

— Це звідки? — здивувалась Оксана.

— Матвій дав.

— Матвій, — повторила мама, ніби пробувала слово на смак. — Ну-ну.

А він не відступав. Говорив про місто, про життя, про те, що така дівчина, як Маша, не повинна змарнувати себе в Зорівці.

— Ти не така, як усі, — казав він, і голос його був м'яким, майже щирим. — Ти особлива, Маша. Я це одразу побачив.

Мама застерігала.

— Донечко, будь обережна. Такі хлопці, як Матвій, посміхаються так само гарно, як і діють підло.

— Мамо, він же просто спілкується.

— Просто так вони ніколи не спілкуються.

Але Маші було вісімнадцять. Вона вперше в житті відчувала, що хтось дивиться на неї не як на «гарну дочку Оксани», а так, ніби бачить її насправді. І їй хотілося вірити, що це правда.

Після випускного вони пішли гуляти до річки. Було тепло, пахло скошеною травою, і Матвій говорив про майбутнє так, ніби воно вже було спільним.

— Ти ж їдеш до міста? — спитав він, кидаючи камінці у воду.

— Спробую вступити на архітектора. Якщо вийде.

— Вийде, — упевнено сказав він. — Таких, як ти, беруть. А я буду поряд, у місті в мене справ вистачає. Матимеш кому дзвонити, якщо що.

— Ти серйозно?

— Маш, — він узяв її за руку й подивився так, що в неї захололо щось під грудьми. — Я ж казав: ти не така, як усі. Невже ти мені не віриш?

Вона хотіла відповісти «вірю». Вона насправді вірила.

У ту ніч Маша повернулася додому на світанку. Мовчки зайшла, мовчки сіла на край ліжка, і мама, яка не спала й чекала, нічого не спитала. Просто сіла поруч і обійняла.

Усе вирішилося наступного тижня. Маша пішла до нього сама: хотіла поговорити, вперше за все життя відчуваючи, що ось-ось станеться щось важливе. Біля його воріт стояв джип, а на веранді сміялися двоє хлопців. Вона почула голос Матвія:

— Та яке «кохання»? Сільська дівчина, гарна, наївна, а мені на літо було цікаво. Хто ж знав, що вона так серйозно все сприйме.

Їй здалося, що світ тихо хруснув і розпався.

Вона не плакала. Розвернулася й пішла так рівно, як ходять люди, коли боляче настільки, що навіть сльози не встигають. Лише вдома, у сараї, між стосами сіна, де ніхто не бачив, дозволила собі розридатися. Так, щоб ніхто не чув.

Того вечора мама знайшла її, нічого не питаючи, принесла теплий чай із липовим цвітом і сказала лише одне:

— Ти не винна, що довіряла. Винен той, хто це використав. Запам'ятай.

Маша кивнула, хоча не вірила. Ще довго не вірила.