Розділ 2

До п'ятнадцяти років Маша виросла так, що старі жінки на лавочці біля магазину замовкали, коли вона проходила повз. Світле, майже льняне волосся, заплетене в товсту косу, і карі очі: теплі, як мед на сонці. Така незвична комбінація, що навіть фотограф, який приїжджав знімати випускників, довго шукав кут, під яким ці очі виходять найкраще.

Але вродою її краса не обмежувалася. Маша вставала о п'ятій ранку, щоб допомогти мамі з господарством, до школи встигала нагодувати курей і приносила воду з колодязя. Потім сиділа за уроками при настільній лампі, поки мама шила на старій «Подолянці» сусідкам сукні та фіранки, бо однієї зарплати з ферми не вистачало.

Вчилася вона легко. Математика давалася їй так само просто, як іншим дівчатам плетіння браслетів. Особливо любила геометрію й креслення: могла годинами креслити на звороті старих шпалер плани будинків, яких вона ніколи не бачила. Вчителька малювання, Ганна Петрівна, якось затримала її після уроку.

— Ти знаєш, що в тебе є талант? — спитала вона. — Ти бачиш простір. Не просто малюєш хатку, а розумієш, як вона стоїть.

— Я просто люблю, коли все рівно, — зніяковіла Маша.

— Це, дитино, і є початок архітектури.

Слово «архітектура» впало в неї, як насіння в добре підготовлену землю.

У Маші була одна особливість, яка робила її життя в селі непростим: вона подобалася хлопцям. Не так, як подобаються дівчата з пишними локонами, які вміють реготати на всю вулицю, а якось тихіше й надійніше. До неї тягнулися. Носили їй портфель, пропонували провести додому, лишали на парті яблука й цукерки. А вона щиро дякувала всім однаково, не розуміючи, чому це викликає в інших дівчат таке роздратування.

— Зазналася, — шепотіла Лєна з паралельного класу.

— Думає, що найрозумніша, — додавала Іринка.

Маша чула. Спочатку болісно, потім звикла. Мама казала: «Хто хоче бути приємним усім, той нікому не стане приємним по-справжньому». Тож Маша просто робила своє: вчилася, допомагала, посміхалася. Бо не вміла інакше.

На початку десятого класу до неї підійшов Сашко з паралельного, червоний, як мак.

— Маш, давай я твою сумку понесу?

— Вона не важка.

— Я знаю. Просто… — він заплутався у власних словах. — Ну, щоб було з ким іти.

Маша засміялася, але без образи.

— Ходімо. Тільки сумку я понесу сама.

За спиною зашипіла Лєна:

— Дивіться-но, і цього підчепила. Хоч би хтось їй пояснив, що так не можна.

Маша озирнулася, подивилась на неї спокійно й тепло.

— Лєно, у тебе сьогодні така гарна стрічка. Це бабусина, правда?

Лєна відкрила рота, щоб відповісти щось їдке, і не знайшла що. Сашко ледве стримував сміх, а Маша вже йшла далі, наче нічого й не сталося.