Чотири роки тому
Розплетене волосся лоскотало мою шию і липло до спітнілої шкіри. На вулиці стояв тільки червень, але спека вже нещадно прорізувала кожен сантиметр мого тіла, поки я йшла вузьким тротуаром додому.
Додому.
Складно було, звичайно, назвати домом ту маленьку кімнатку, яку я винаймала, у трикімнатній квартирі, але вже як є. Принаймні тут я була впевнена, що не зіткнуся в коридорі із щасливою щойно одруженою парочкою. Чи з дратівливим батьком, який змушував мене вбити власну дитину. Чи байдужою матірʼю, якій загалом було на мене начхати.
Я пішла з батьківського дому одразу того вечора, коли Микита з Алісою оголосили про заручини, і більше не поверталася. Хоча не скажу, що це було легко. Я сумувала за бабусею. Ми говорили постійно телефоном, але мені цього було замало.
От дочекаюся, як вдома нікого не буде з мого вищеперерахованого сімейства, і нарешті навідаюся до бабусі. Можливо, ще деякі речі свої заберу, щоб нічого зайвого не купувати. Бо з грошима поки було туго. Бабуся, звичайно, підкидала мені копійчину, але того все одно було недостатньо.
Та скоро, сподіваюся, це зміниться. Я міцніше притиснула до грудей темно-синю теку із яскравим срібним логотипом компанії Monolith Build на ній і усміхнулася. Якщо чесно, я навіть більше і не сподівалася отримати в них стажування, після того як відмовила. Та все одно вирішила звʼязатися і дізнатися, чи актуальна ще їхня пропозиція. І, як виявилося, вона була актуальною. Марина, менеджерка з відділу кадрів, навіть сказала, що вони безмежно раді, що я таки прийняла їхню пропозицію.
Звичайно, моя вагітність трохи ускладнювала ситуацію, але мені запропонували угоду.
До пологів я встигну пройти стажування, потім вони заморозять моє місце на півроку, після чого я почну працювати віддалено з дому, а через рік повноцінно вийду на роботу. Мені дали тиждень на роздуми. Та, насправді, тут не було про що думати. Це ідеальна пропозиція. І кращої мені точно не запропонують, враховуючи всі обставини. Хіба що повернутися до батька. А я краще ложку чорнозему зʼїм, ніж працюватиму в одній команді зі своєю сестрою, в якості піарниці, і колишнім, який тепер її чоловік.
Господи. Який безлад.
Я відкинула погані думки і опустила вільну руку на живіт. З кожним днем він ставав все більшим і більшим. Моя донечка росла. Я усміхнулася і легенько погладила його крізь тканину жовтого сарафану.
— У нас усе буде добре. Ми і вдвох впораємося. — Прошепотіла я собі під ніс, звертаючись до частинки мене.
Живіт трохи потягнуло і я спинилася. Вчора лікар на огляді сказав, що в мене спостерігається незначний гіпертонус матки. Госпіталізація не була потрібна, але мені варто поберегти себе. Якомога більше відпочивати і якомога менше стресу. З другим було важче, оскільки в мене зараз не найкращий період життя, а от з першим я збиралася розібратися одразу, як тільки доберуся до свого житла. До кінця дня лежатиму і навіть з ліжка не вставатиму.
З цими думками я знову рушила вперед, коли почула, як хтось кличе мене на імʼя. Я обернулася і остовпіла.
Тільки цього мені не вистачало.
Моя сестра, що була в декількох метрах від мене, радісно підбігла, ледь не стрибаючи від щастя. Ніби і справді була щаслива мене отак випадково зустріти.
Мені хотілося блювати.
— Сестричко! Привіт! — скрикнула дівчина, уже стоячи навпроти. — Я така рада тебе нарешті побачити!
Вона схилила свою голову і посміхнулася найбільш фальшивою посмішкою, яку я тільки бачила коли-небудь.
— Думала, звичайно, що ми перетнемося на весіллі, але ти не прийшла. — Вона вдавано надула губи і поглянула на мене з-під лоба. — До речі, чому? Не хотіла розділити таку радість зі своєю молодшою сестричкою?
Ні, от серйозно, скільки може бути прихованої злоби в одній людині? Мені здається, вона могла б розливати її в пляшки і продавати. Стала б мільярдеркою.
Я виснажено зітхнула і підняла на неї очі. Я справді втомилася і абсолютно не мала сили на розмову з нею.
— Вибач. У мене немає часу з тобою зараз розмовляти. Я поспішаю. — Відповіла я якомога спокійніше і розвернулася, щоб піти.
— Куди це? — спитала Аліса, весело вигнувши брови. — Невже роботу шукаєш?
Дівчина цмокнула язиком і склала руки на грудях.
— Татко, мабуть, заблокував усі твої картки, так? Він був не дуже задоволений, що ти не з’явилася на весіллі.
Зате, я бачу, ти зараз дуже задоволена.
Мені так і кортіло сказати їй щось уїдливе в обличчя. Наприклад, що батько і до цього поповнював мою картку (одну) коштами, яких вистачало виключно на їжу і транспорт. Бо «нащо тобі більше, ти ж все одно з нами живеш?». Тож відсутність його допомоги не так і сильно вдарила по моєму бюджету (хоча не скажу, що взагалі не вдарила). Тим паче, що я все одно не взяла б від нього жодної копійки після всього, що він сказав.
— А що це в тебе? — продовжила Аліса, уважно роздивляючись теку в мої руках. — Це ж логотип Моноліту?
Інстинктивно мені захотілося кудись заховати теку подалі від сестриних очей. Щоб та не забруднила мій шанс на нове життя. Тож я міцніше притиснула її до грудей і подивилася в обличчя Аліси.
— Слухай, Алісо, — я зробила крок убік, — йди, куди йшла, а я піду своєю дорогою.
— Ні-ні, зачекай, — вона посміхнулася ширше, ніби щойно дізналася мій брудний секрет, який зараз побіжить докладати батькам. Так було все дитинство.
Побачила в щоденнику, що я отримала погану оцінку, і одразу ж бігла розповідати про це батькові. Потім спостерігала, як він кричав, що я дурна і ні на що нездатна.
Помітила, що я замастила ручкою нову дорогезну сукню і намагаюся її сама відіпрати — за хвилину до мене залітала мама із криками, яка я нечупара і як нічого не ціную.
#2963 в Сучасна проза
#10446 в Любовні романи
#2188 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 24.10.2025