Розділ двадцять третій. Стратегія виживання.

Цікавий факт: процес психологічного самонакручування — це захисний механізм. Мозок прокручує найгірші сценарії, щоб підготувати нас до можливих загроз. Це еволюційна стратегія виживання. І вона зараз доводила мене просто до сказу.

Поки таксі везло нас до лікарні, я вже встигла прокрутити близько тисячі сценаріїв того, що сталося з бабусею і в якому вона зараз стані. І жоден з них мені не подобався. Тож коли ми приїхали, я вже була на межі емоційного вибуху.

Повітря лікарняного холу було прохолодним і густим, ніби змішаним із запахом дезінфекції та старих стін. Воно різало легені, а серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Ми з Русланом буквально вбігли до відділення. Я летіла, як скажена, а він ледве встигав за мною.

У коридорі, на який нам вказала медсестра зі стійки реєстрації, уже була вся моя родина. Мама нервово кружляла туди-сюди, покусюючи ніготь. Батько сидів на стільці і дивився в одну точку. Аліса стояла біля стіни, щось клацала на своєму телефоні. Микита наслідував позу батька на стільцях навпроти, тільки на його колінах ще крутилася маленька Міла, сонно потираючи свої оченята долонями.

Так, якою б холодною не була моя сімʼя, бабусю всі любили і всі за неї хвилювалися.

Я підбігла і, не звертаючись до когось конкретного, майже прокричала:

— Як вона? Де вона? Що лікарі кажуть?

Усі одночасно підняли погляди на мене. Мама зупинилася і здивовано нахилила голову.

— Олександро? Що ти тут робиш? — в її голосі чулася глибока неприязнь, але я це проковтнула.

— Що з бабусею? — видавила із себе, метаючи поглядом між всіма присутніми.

Аліса відірвалася від телефону і запхала його в кишеню своїх брюк.

— Звідки ти взагалі дізналася, що ми тут? — з огидою промовила вона, складаючи руки на грудях.

З іншого боку Микита важко зітхнув.

— Я сказав.

Він сидів на пластиковому стільці, притулившись головою до стіни. На колінах у нього уже майже спала Міла, загорнута в дитячу ковдру, а її маленькі пальчики трималися за його сорочку.

Аліса роззявила рота, щоб щось сказати, але він її перебив і перевів погляд на мене.

— Ми ще нічого не знаємо. Галина Іванівна впала, коли була на вулиці у дворі, підслизнулася на мокрій від дощу доріжці. Травмувала чи то ногу, чи то таз — невідомо. Її повезли на обстеження. Лікар поки не виходив.

Клубок став посеред мого горла і я ледве змогла його проковтнути.

— Дякую. — Тільки і змогла видавити із себе, відходячи до стіни.

Сперлася об неї долонею, намагаючись втримати рівновагу. Мені було так страшно. Ноги буквально тряслися, руки теж. У бабусиному віці травма тазу може мати катастрофічні наслідки. Я багато про це читала. У жінок під час менопаузи кістки стають достобіса крихкі, тому навіть незначне падіння може спричинити тріщину або перелом, а це за собою може потягти важкі ускладнення: від поганого кровопостачання до тромбозу та інфекцій.

Господи.

— Що це все означає? — озвався писклявий голос Аліси. Я не знаю, чому вона говорить тільки ультразвуком. Чому не можна говорити звичайним голосом, а не таким, наче ти лялька Барбі?

— Ви що тепер, таємні друзі чи що?! — вона перевела погляд на Микиту і вираз її обличчя став ще більш роздратованим. — То це їй ти дзвонив, коли пішов у “вбиральню”?!

Микита втомлено зітхнув і сильніше загорнув Мілу у ковдру. Попри паніку за бабусю, моє серце пропустило удар від цього його жесту.

Чому вони не залишили її вдома з нянею? Навіщо було тягти таку маленьку дитину у лікарню?

— Алісо, не репетуй. Ми в лікарні. І ти налякаєш малу. Галина Іванівна така ж бабуся Саші, як і твоя. Вона мала право знати.

— Як чудово! — голосно сплеснула сестра в долоні. — А головне скільки пафосу. «Вона мала право знати». Звідки ти взагалі маєш її номер телефону? — Микита мовчав, стиснувши губи в тонку лінію.

— А ти? — звернулася вона до мене, підійшовши ближче. — У тебе взагалі совість є, з одруженим чоловіком спілкуватися?!

Я не втрималася і пирхнула.

— Це ти мені кажеш про совість?

— Годі вже! — крикнув батько зі свого місця, ляскаючи себе долонею по коліну. Ми з Алісою обернулися. Він метнув поглядом з мене на неї. — Обидві! Не забувайте, що ми в лікарні.

Обличчя Аліси почервоніло.

— Тату, але… — намагалася протестувати дівчина, та він обірвав її різким рухом руки і холодно зиркнув на неї.

— Я сказав досить.

Аліса була помітно вражена грубістю батька в її сторону. Вона відкрила рота, щоб ще щось додати, але, схоже, зрозуміла, що це не матиме сенсу. Батько зараз був категоричним навіть до своєї принцеси. Тож сестра роздратовано видихнула, пройшла повз мене, ніби ненароком зачепивши моє плече, і плюхнулася біля Микити.

На цей раз вистава одного актора, чи то пак акторки, не спрацювала. Зі свого місця я поглянула на батька, намагаючись прочитати вираз його обличчя, з яким він дивився на мене. Але не бачила там нічого. Абсолютно. Цілковита байдужість. Нічого незвичного. Він відвів погляд.

Не встигла я видихнути, як впритул до мене підійшла мама.

— Олександро, навіщо ти приїхала? — прошепотіла вона близько до мого обличчя. — І так усі на нервах, а ти ще більше всіх розгойдуєш. Ти не бачиш? Не раді тобі тут.

Вона дивилася на мене з такою ж холодною байдужістю, як і батько. Як і завжди. Я мала б уже звикнути до цього. Мала б.

Я видихнула і підняла погляд до її очей.

— Знаю, мамо. Але я приїхала не до вас, а до бабусі. І я нікуди звідси не піду, поки не дізнаюся про її стан. А подобається вам це чи ні мені, якщо чесно, байдуже.

Мама пирхнула і її обличчя скривилося в гримасі огиди.

— Така ж як і завжди. Думаєш тільки про себе.

З цими словами вона розвернулася і пішла до батька.

Я ж заплющила очі й підняла голову до стелі. В горлі стояв клубок, що не давав нормально дихати. Мама не вперше мені казала щось подібне. Це не було чимось незвичним. Моє серце вже стало байдужим до всіх цих слів. Мені було байдуже.