Цікавий факт: за статистикою 1-2% населення планети мають симптоми, які відповідають критеріям дисоціативному розладу ідентичності або, простіше кажучи, роздвоєнню особистості.
Мені здається, наш новий клієнт із іронічним прізвищем Котик (який абсолютно не білий і не пухнастий) входить в цей діапазон. Інакше я не може пояснити, як у однієї людини так швидко може змінюватися думка.
Спочатку він прийшов до нас з ідеєю створення звичайного заміського будинку для відпочинку. Потім він захотів окрему прибудову для гаража, скляну терасу на даху і величезний фонтан перед входом — так, саме в такому порядку. Після чого зажадав басейн на задньому дворі, розташований так близько, щоб в нього можна було зайти прямо з дверей. Тепер він хоче три поверхи і вбудовану на даху статую хлопчика, що пісяє. Прямо. У. Басейн.
Над цим проєктом окремо працював Назар, але всі перепланування ми робили разом. Нам доводилося повністю змінювати ескіз уже вчетверте. І зараз ми саме намагалися втулити в дах ту статую.
Я сиділа за своїм робочим столом, Назар — навпроти мене. Похмурий, злегка розкуйовджений і з поглядом людини, що втратила віру в людство і в себе.
— Ні, я вже не можу. — Простогнав він, відкинувшись на спинку стільця. — Мій мозок зараз просто вибухне. Мені необхідна свіжа доза кофеїну.
Я відірвалася від креслення і потерла очі. За декілька годин безперервної роботи вони вже пекли пеком.
— Добре. Пʼятнадцять хвилин на перерву.
Щойно почувши це, Назар скочив зі свого місця.
— Тільки не більше. — Додала я. — Тут роботи не початий край.
— Єс, бос. Тобі каву взяти? — він хитро підморгнув, сподіваючись, що зможе виклянчити додаткові десять хвилин свободи.
Я усміхнулася, нахиливши голову.
— Ні, дякую. І повертайся скоріше.
Назар кивнув і відчинив двері, за якими вже стояла Дарина з піднятою рукою, зібравшись стукати.
— О, привіт. — Радісно вигукнула вона. — Ти чого такий змучений?
Назар лише помахав головою.
— Ненавиджу приватні проєкти.
— Ой.
Дарина видала жалісливу посмішку, і постукала його по плечу, поки чоловік пройшов повз неї, мовчки кивнувши.
Дівчина зачинила за Назаром двері і пройшла до кабінету, піднявши пакунок перед своїм носом.
— Тут тобі доставку з ресторану привезли.
— Дякую. — Я махнула рукою і повернулася до ескізу. — Постав, будь ласка, на столику там.
— Угу. — Вона поставила пакет, але замість того, щоб піти, сіла просто на місце Назара, закинувши ногу на ногу.
— Ви вже затвердили кошторис на ландшафт данського проєкту з Єгором? — запитала я, проводячи лінію на папері.
— Так. На тижні мають сформувати фінальне замовлення рослин і матеріалів. Єгор координує все з постачальником.
— Чудово. — Коротко кивнула, зосереджуючи всю свою увагу на ескізі.
Дарина нахилилася вперед, поклавши підборіддя на руку:
— Ти мені краще скажи, — хитрим голосом почала дівчина. Я впізнаю цей голос. Схоже, в ній знову прокинувся детективний їжак. — Відколи це ти почала замовляти їжу в офіс? Ти ж раніше не обідала на роботі, а тут вже кілька днів підряд курʼєр до тебе приходить.
Я зосереджено провела олівцем, відпрацьовуючи лінію контуру фасаду. Переводжу погляд до планшета, уточнюючи пропорції тераси і відповідаю, абсолютно не задумуючись:
— Та Руслан мене вже дістав тим, що я погано харчуюся і колись доведу себе до лікарні. Це, власне, він і замовив достав…
Зупиняюся і заплющую очі, розуміючи, що сказала. Чорт. Не можна працювати і говорити одночасно, тоді я зосереджуюся тільки на одному процесі.
Піднімаю очі на Дарину і помічаю, як вона вже аж світиться вся. Я щойно пробудила монстра.
Дівчина ближче підсувається до столу, вирівнюючи спину. Ще сантиметр і вона гепнеться зі стільчика. Я була б не проти. Можливо, тоді вона б забула, що я тільки-но ляпнула. Але це не з моїм щастям.
— Оп-па. — Голос Дарини змінився. Тепер у ньому звучала чиста, неприкрита цікавість. — А тепер, будь ласка, детальніше про ту частину, де фігурує Руслан. Ви зустрічаєтеся? Скажи «так», скажи «так», моя душа жадає подробиць.
— Ні. — Відрізала я і опустила погляд назад до ескізу.
Дарина аж зіщулилася, втративши весь запал.
— Ні?
— Ні. З чого ти взагалі це взяла?
Вона нахиляє голову і прискіпливо дивиться на мене. Я не бачу, але відчуваю, як її погляд пропалює мою маківку.
— Ми справді уникатимемо той факт, що ти щойно сама сказала, що це він замовив обід для тебе в офіс? — тоном, схожий на вчительку у першому класі, відказала Дарина.
Я ж не підіймаю голови від ескізу перед собою, впевнено вдаючи, що не слухаю її. Витираю зайві штрихи гумкою — роблю хоч щось, що скидалося б на мою зайнятість.
— Гаразд. — Промовила Дарина, трохи відсуваючись від столу. — А як щодо того факту, що останнім часом ти усміхаєшся! Постійно! Я сама декілька разів бачила твою усмішку. І ти десь розгубила свою оту різкість. Навіть наша адміністраторка більше не підстрибує кожного разу, як ти проходиш повз. І я вже мовчу про той випадок, коли Назар приніс каву Руслану, ти відказала йому: «не пий»,— а він, як слухняне цуценятко, віддав її тобі. Навіть вухом не повів!
Я підіймаю на неї очі і стукаю олівцем об стіл.
— В тій каві була кориця! В нього алергія на корицю! Ти хотіла б, щоб він помер від анафілактичного шоку у нас на очах?!
Дарина театрально підняла брови:
— А звідки ти знаєш, що в нього алергія?
— Я… — бляха, та не знаю я, звідки я це знаю. Напевно, під час однієї з наших опівнічних розмов в ліжку він мені і сказав. А я просто запамʼятала.
— Та він сам якось казав на одній із зустрічей! — Вибухнула я до Дарини. — Я вже навіть не згадаю, коли саме.
— Ні, не казав. Я б запамʼятала. І Назар теж.
Вона схрестила руки, дивлячись на мене з виразом тріумфу.
Я зітхнула, втомлено відкидаючись на спинку стільця.
— Чого ти хочеш?
Дарина знову вся напружилася від залишкової енергії і підсунулася ближче до столу.
#2965 в Сучасна проза
#10490 в Любовні романи
#2200 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 24.10.2025