Цікавий факт: якщо ви ігноруватимете свою бабусю декілька тижнів, вона прийде до вас без попередження в будь-який момент. Перевірено на власному досвіді*
Я просто забігалася. Останній місяць був пекельним. Я навіть не помітила, як швидко промайнуло літо, а задуха та спека змінилися пожовклим листям, дощами і туманом. Данський проєкт стрімко рухався до завершення. Якщо і далі будемо йти в такому ж темі, до початку листопада будівництво вже закінчиться.
До всього того додалися ще проєкт котеджного містечка для тендеру, в якому ми брали участь і який я розробляла самостійно, і два приватні котеджі, над якими працювала моя команда. Але ж я все одно мала те все контролювати і перевіряти. Голова просто кипіла.
Я любила свою роботу, але навіть найвідданішому співробітнику потрібно відпочивати, бо я вже відчувала, як мій власний дах збирався відірватися від основи.
Сьогодні, в мій єдиний вихідний за довгий час, я збиралася провести в ліжку, навіть не встаючи. Подивитися якийсь серіал, почитати книжку, але несподівано мій затишний самотній простір розітнула бабуся, яка прийшла з тортиком в руках і теплою усмішкою на обличчі.
— Ба, ти ж могла попередити. Я б хоч приготувала щось, — кажу, несучи до столу свіжий чай у маленькому заварничку.
— А навіщо? Я ж до тебе, а не до ресторану прийшла, — усміхається вона зі свого місця , поправляючи хустинку на шиї. — До того ж я тобі телефонувала, ти слухавку не взяла.
Так, точно. Я поставила безвучний режим, щоб мене сьогодні ніхто не турбував.
— Вибач, — винувато стискаю губи і сідаю на стільчик поряд, розливаючи чай у чашечки. — Забула, що телефон вимкнула.
Дістаю його з кишені свого кардигану і примружую очі, бо бачу непрочитане повідомлення.
«Сьогодні вже буду в Києві. Заїду?»
Мимоволі мої губи розтягуються в широку усмішку. Це Руслан. Тиждень тому він поїхав у Копенгаген вирішувати якісь “нагальні справи” по роботі. Що там у нього сталося і чому його викликали, він не говорив, а я і не питала. Хоча, якщо чесно, мені було цікаво. Що ж там такого термінового могло трапитися у фотографа?
Останні два місяці, після тієї ночі у мисливському будиночку, наші стосунки були… цікавими. Ми точно перетнули межу “професійності”. Часто зустрічалися поза роботою, переважно в горизонтальному положенні, але в той же час межу “занадто близько до стосунків” не переходили. Мені подобалося, що він поважав мої кордони і мовчазні правила, які ж я сама і встановила.
Не залишатися на ніч, не готувати разом сніданки, не проводити часу поза ліжком чи роботою. Одним словом “не привʼязуватися”. Ідеальний план.
Я швидко надрукувала йому відповідь:
«Супер. Чекатиму.» — і вже збиралася відправити повідомлення, та в останню мить все стерла і написала знову.
«Так. Буду не зайнята.»
Бо я не чекатиму. Я буду просто не зайнята. Залишилося тільки повторити цю фразу декілька разів, щоб самій в неї повірити.
Не привʼязуватися. Не привʼязуватися. Не привʼязуватися.
Тільки-но я поклала телефон на стіл, як він знову завібрував.
«Взяти щось на вечерю? Впевнений, ти сьогодні, окрім кави, ще нічого не їла.»
Я пирхнула.
«Прям впевнений?»
«Хочеш сказати, я помиляюся?😏»
Я закотила очі, хоча він цього і не бачив, і швидко відписала:
«Візьми щось з китайської кухні.»
Поклала телефон екраном вниз на стіл і зробила ковток гарячого чаю.
— Кому це ти там так усміхаєшся? —долинув бабусин голос, солодко-задиркуватий, з тією ноткою, що завжди передує “допиту з пристрастю”.
Поспіхом ставлю чашку, ледве не давлячись рідиною, і намагаюся зробити вигляд, що абсолютно спокійна.
Я не усміхалася!
— Та це так, по роботі. — Кажу, не відриваючи очей від гарної чашки перед собою.
Боковим зором бачу, як бабуся примружує очі.
— М-м-м… це та робота, яка повʼязана з Русланом?
Я стогну і роблю ще один ковток.
— Ба, не починай.
— Я і не починала. — Вона робить невинне обличчя, але куточки губ зрадливо сіпаються. — Мені просто дуже подобається цей хлопчик. Такий добрий, ввічливий. Справжній джентельмен.
Ледве стримуюся, щоб не закотити очей. Ага, джентельмен ще той.
Ставлю чашку на стіл.
— Я памʼятаю, що він тобі подобається. Ще не забула, як ти намагалася нас засватати.
— Ой, довго ти будеш мені це згадувати? Я ж перепросила! — сплескує вона в долоні.
— Довго! — кажу, відпиваючи чай. — Бо ми з тобою мільйон разів домовлялися, що ти не будеш грати в купідона.
— Ну вибач, люба. — Зітхає бабуся, і в її очах на мить з’являється справжній сум. — Я просто за тебе хвилююся.
Мʼяко усміхаюся, дивлячись на неї.
— Знаю, ба. Але зі мною все гаразд. Я щаслива на тому місці, де знаходжуся.
Телефон на столі знову вібрує. Підношу його до себе і не стримую смішок, що виривається з моїх губ.
«Прийняв, моя королево. Нагодувати вас — мій обовʼязок. Скоро буду😉»
Підлабузник.
Підводжу погляд — і, звісно, бачу, як бабуся сидить навпроти, з тією своєю хижою, задоволеною посмішкою, ніби щойно розгадала найбільшу таємницю Всесвіту.
— Нічого не кажи. — Махаю головою і кладу телефон назад.
— Я і не збиралася! — викрикує вона, ледве стримуючи сміх.
Ми замовкаємо. Десь за вікном вітер колише листя каштанів, по підвіконню стукають краплі дощу. Від цього моменту тиші стає дивно затишно.
Та всередині в мене крутиться питання, яке не давало мені спокою вже кілька днів.
— Батько вже знає про «Місто Мрій»? — тихо запитую, не відводячи очей від чашки перед собою.
»Місто Мрій» — це той самий проєкт для тендеру, над яким я працювала. Тиждень тому всі бажаючі подали заявки і список став доступним на загальний огляд. Звісно ж, у ньому була і компанія батька.
#2947 в Сучасна проза
#10396 в Любовні романи
#2176 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 24.10.2025