Архітектура кохання

Розділ двадцять перший. Ти ніколи не була ніким.

Цікавий факт: якщо ви ігноруватимете свою бабусю декілька тижнів, вона прийде до вас без попередження в будь-який момент. Перевірено на власному досвіді*

Я просто забігалася. Останній місяць був пекельним. Я навіть не помітила, як швидко промайнуло літо, а задуха та спека змінилися  пожовклим листям, дощами і туманом. Данський проєкт стрімко рухався до завершення. Якщо і далі будемо йти в такому ж темі, до початку листопада будівництво вже закінчиться.

До всього того додалися ще проєкт котеджного містечка для тендеру, в якому ми брали участь і який я розробляла самостійно, і два приватні котеджі, над якими працювала моя команда. Але ж я все одно мала те все контролювати і перевіряти. Голова просто кипіла.

Я любила свою роботу, але навіть найвідданішому співробітнику потрібно відпочивати, бо я вже відчувала, як мій власний дах збирався відірватися від основи.

Сьогодні, в мій єдиний вихідний за довгий час, я збиралася провести в ліжку, навіть не встаючи. Подивитися якийсь серіал, почитати книжку, але несподівано мій затишний самотній простір розітнула бабуся, яка прийшла з тортиком в руках і теплою усмішкою на обличчі.

— Ба, ти ж могла попередити. Я б хоч приготувала щось, — кажу, несучи до столу свіжий чай у маленькому заварничку.

— А навіщо? Я ж до тебе, а не до ресторану прийшла, — усміхається вона зі свого місця , поправляючи хустинку на шиї. — До того ж я тобі телефонувала, ти слухавку не взяла.

Так, точно. Я поставила безвучний режим, щоб мене сьогодні ніхто не турбував.

— Вибач, — винувато стискаю губи і сідаю на стільчик поряд, розливаючи чай у чашечки. — Забула, що телефон вимкнула.

Дістаю його з кишені свого кардигану і примружую очі, бо бачу непрочитане повідомлення.

«Сьогодні вже буду в Києві. Заїду?»

Мимоволі мої губи розтягуються в широку усмішку. Це Руслан. Тиждень тому він поїхав у Копенгаген вирішувати якісь “нагальні справи” по роботі. Що там у нього сталося і чому його викликали, він не говорив, а я і не питала. Хоча, якщо чесно, мені було цікаво. Що ж там такого термінового могло трапитися у фотографа?

Останні два місяці, після тієї ночі у мисливському будиночку, наші стосунки були… цікавими. Ми точно перетнули межу “професійності”. Часто зустрічалися поза роботою, переважно в горизонтальному положенні, але в той же час межу “занадто близько до стосунків” не переходили. Мені подобалося, що він поважав мої кордони і мовчазні правила, які ж я сама і встановила.

Не залишатися на ніч, не готувати разом сніданки, не проводити часу поза ліжком чи роботою. Одним словом “не привʼязуватися”. Ідеальний план.

Я швидко надрукувала йому відповідь:

«Супер. Чекатиму.» — і вже збиралася відправити повідомлення, та в останню мить все стерла і написала знову.

«Так. Буду не зайнята.»

Бо я не чекатиму. Я буду просто не зайнята. Залишилося тільки повторити цю фразу декілька разів, щоб самій в неї повірити.

Не привʼязуватися. Не привʼязуватися. Не привʼязуватися.

Тільки-но я поклала телефон на стіл, як він знову завібрував. 

«Взяти щось на вечерю? Впевнений, ти сьогодні, окрім кави, ще нічого не їла.»

Я пирхнула.

«Прям впевнений?»

«Хочеш сказати, я помиляюся?😏»

Я закотила очі, хоча він цього і не бачив, і швидко відписала:

«Візьми щось з китайської кухні.»

Поклала телефон екраном вниз на стіл і зробила ковток гарячого чаю.

— Кому це ти там так усміхаєшся? —долинув бабусин голос, солодко-задиркуватий, з тією ноткою, що завжди передує “допиту з пристрастю”.

Поспіхом ставлю чашку, ледве не давлячись рідиною, і намагаюся зробити вигляд, що абсолютно спокійна.

Я не усміхалася!

— Та це так, по роботі. — Кажу, не відриваючи очей від гарної чашки перед собою.

Боковим зором бачу, як бабуся примружує очі.

— М-м-м… це та робота, яка повʼязана з Русланом?

Я стогну і роблю ще один ковток.

— Ба, не починай.

— Я і не починала. — Вона робить невинне обличчя, але куточки губ зрадливо сіпаються. — Мені просто дуже подобається цей хлопчик. Такий добрий, ввічливий. Справжній джентельмен.

Ледве стримуюся, щоб не закотити очей. Ага, джентельмен ще той.

Ставлю чашку на стіл.

— Я памʼятаю, що він тобі подобається. Ще не забула, як ти намагалася нас засватати.

— Ой, довго ти будеш мені це згадувати? Я ж перепросила! — сплескує вона в долоні.

— Довго! — кажу, відпиваючи чай. — Бо ми з тобою мільйон разів домовлялися, що ти не будеш грати в купідона.

— Ну вибач, люба. — Зітхає бабуся, і в її очах на мить з’являється справжній сум. — Я просто за тебе хвилююся.

Мʼяко усміхаюся, дивлячись на неї.

— Знаю, ба. Але зі мною все гаразд. Я щаслива на тому місці, де знаходжуся.

Телефон на столі знову вібрує. Підношу його до себе і не стримую смішок, що виривається з моїх губ.

«Прийняв, моя королево. Нагодувати вас — мій обовʼязок. Скоро буду😉»

Підлабузник.

Підводжу погляд — і, звісно, бачу, як бабуся сидить навпроти, з тією своєю хижою, задоволеною посмішкою, ніби щойно розгадала найбільшу таємницю Всесвіту.

— Нічого не кажи. — Махаю головою і кладу телефон назад.

— Я і не збиралася! — викрикує вона, ледве стримуючи сміх.

Ми замовкаємо. Десь за вікном вітер колише листя каштанів, по підвіконню стукають краплі дощу. Від цього моменту тиші стає дивно затишно.

Та всередині в мене крутиться питання, яке не давало мені спокою вже кілька днів.

— Батько вже знає про «Місто Мрій»? — тихо запитую, не відводячи очей від чашки перед собою.

»Місто Мрій» — це той самий проєкт для тендеру, над яким я працювала. Тиждень тому всі бажаючі подали заявки і список став доступним на загальний огляд. Звісно ж, у ньому була і компанія батька. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше