Архітектура кохання

Розділ двадцятий.

Руслан

До мисливського будиночка ми таки дісталися більше без жодних перешкод. Це, звичайно, був не пʼятизірковий готель, але дах над головою мали і на тому дякую.

Ми з Олександрою перекусили енергетичними батончиками, які залишилися з наших запасів, кинули рюкзаки в будиночку і вирішили трохи посидіти на вулиці, подихати свіжим повітрям, перед тим, як йти спати.

Небо було всіяне зорями, а навколо відчувалася тиша, яка буває тільки в глибині лісу. Тиша, де кожен шурхіт листя звучить у десятки разів гучніше, а далеке ухкання сови відлунює, наче сигнал з іншого світу.

Ми сиділи на вузьких сходинках біля входу в будинок, кожен притулившись до боків перил зі своєї сторони. Олександра простягнула травмовану ногу перед собою і дивилася в небо.

— Болить? — тихо запитую я, кивнувши на забинтовану стопу.

Олександра повернула голову до мене і легенько знизала плечима.

— Вже набагато краще, дякую. Думаю, до завтра все буде добре.

Я кивнув і ми знову погрузилися у тишу. Раптом мені сяйнула геніальна ідея.

— Давай пограємо у двадцять запитань?

Олександра здивовано підняла на мене очі.

— Що? — усміхнувся я. — У нас вся ніч попереду, треба ж якось згаяти час.

Дівчина примружилася і нахилила голову.

— Десять. — Відказала вона.

Я підняв брови.

— Пʼятнадцять.

— Вісім.

Я засміявся.

— Ти взагалі знаєшся на правилах торгівлі?

Дівчина склала руки на грудях і всміхнулася куточком губ.

— Нічого не знаю, у мене свої правила. Шість.

Я покрутив головою, здавшись на її нахабний тон.

— Гара-а-азд. Шість, то шість. — Я вдихнув глибше, обмірковуючи, з чого почати. — Який твій улюблений колір?

Олександра пирхнула.

— Дуже провокативне запитання.

Я розвів руками і всміхнувся.

— А хто сказав, що запитання мають бути провокативними?

— Не знаю, — зназала вона плечима. — Я думала, у цьому весь сенс. Але добре. Блакитний.

— І все? — здивовано перепитав я.

— А що тобі ще треба?

— Ну там не знаю, більше деталей. Блакитний, як небо чи як море, наприклад.

Дівчина закотила очі.

— Я і не думала, що ти такий зануда. — Вона завагалася на секунду. — Як небо. А твій?

— Зелений. — Спокійно відказав я, дивлячись перед собою. — Такий глибокий, наче смарагд чи хвоя сосни, що виблискує на сонці і так і манить до себе.

Олександра вибухнула коротким сміхом.

— Боже, та ти, виявляється, поет.

— Почекай ще трохи, — я хитро посміхнувся, повертаючись до неї, — і я відкриюся тобі з тих сторін, про які ти навіть не підозрювала.

— Мені вже можна починати боятися? — підняла вона брову.

— Типу того. — Відповів я, ковзаючи поглядом по її обличчю, яке у місячному світлі виглядало ще більш привабливим.

Між нами повисла коротка пауза, поки я обдумував наступне запитання, яке максимально могло б вивести її на діалог.

— Улюблене заняття у вільний час? — вигукнув я, вказуючи на неї пальцем. — Тільки нічого такого, що повʼязане з роботою.

Вона на мить задумалася, потім примружила очі й сказала:

— Обіцяй, що не будеш сміятися.

Я відкинувся на руки, всміхаючись.

— Окей. Заінтригувала.

— Читаю енциклопедії. — Сказала Олександра серйозним тоном, ніби це був її найбільший секрет.

Я справді намагався стримати обіцянку, але губи таки підставили мене і самі розтягнулися в усмішку.

Дівчина вдарила мене кулаком в плече.

— Ти обіцяв не сміятися, козел!

— Я не сміюся, я посміхаюся! — почав виправдовуватися я, піднімаючи руки.

Вона звела брови так, що я відчув себе першокласником, якого застукали на гарячому.

— Гаразд, вибач. — Відповів я з усією серйозністю. — Чому саме енциклопедії?

Мені справді було цікаво. Хто в наш час читає енциклопедії?

Вона зітхнула і підняла погляд до неба. Її голос став тихішим:

— Ну не тільки енциклопедії, а ще наукові статті. В дитинстві батько якось сказав, що любить говорити з людьми, які знаються на багатьох різних темах і можуть підтримати будь-яку розмову. Маленькою я так бажала, щоб він пишався і хотів проводити зі мною час, що заучувала різну інформацію з енциклопедій. Спойлер: це не допомогло. Але відтоді це стало моїм своєрідним хобі. Мені подобається відчуття того, що я знаю якусь інформацію, яку не знає хтось інший. Це надихає.

Я слухав її і ловив кожне слово. Вона, сама того не помічаючи, відкривалася мені з кожним разом все більше. І я не хотів це переривати.

—  Яку інформацію, наприклад? — тихо запитав я.

Вона усміхнулася і повернулася до мене. Боже, ця усмішка може з легкістю поставити мене на коліна. І вже дуже вправно це робить.

— Та абсолютно різну. — Почала дівчина. — Наприклад, що кажани насправді не сліпі, як багато хто думає, вони мають чудовий зір, особливо в темряві. Або, що у батьків з першою і четвертою групою крові, ніколи не народиться дитина з першою або четвертою групою крові. Або, що у Нідерландах проживають люди з найвищим середнім зростом у світі. І тому подібне. Я цим займаюся вже так давно, що, здається, немає речі, про яку б я не знала хоча б один цікавий факт.

Я аж відкрив рота від здивування.

— Вау. Це… вражає. Тобто я можу назвати тобі зараз будь-яку річ, і ти скажеш мені про неї щось цікаве?

— Ну… напевно. — Вона хитро примружилася, вдивляючись в моє обличчя. — Ти сумніваєшся в моїх здібностях?

— Я ніколи не сумнівався в твоїх здібностях, — впевнено відповів я, не відводячи погляду від її очей, — але це досить цікаве твердження. А давай парі?

— Парі? — її голос став обережним, але очі заблищали азартом.

— Я назву якусь річ, а ти скажеш про неї щось, чого я не знаю.

Дівчина нахмурила брови.

— Це безглуздо. Навіщо мені це?

— Боїшся? — підколов я.

— Береш мене на “слабо”? — хмикнула Олександра. — Хороший хід.

Вона повернулася до мене всім тілом, обережно підтягуючи травмовану ногу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше