Архітектура кохання

Розділ девʼятнадцятий. Закон Мерфі.

Цікавий факт: “якщо щось може піти не так — воно обовʼязково піде не так” — закон Мерфі. Особливо, коли це щось починається з самого початку. І от скажіть мені, що це неправда. 

Будильник проспала.

Резервування автівки пропустила.

Орендована автівка зламалася. 

Застрягла в густому лісі на всю ніч з людиною, яку чи то по голові хочу стукнути, чи то поцілувати. 

І ось тепер це… 

В останню мить Руслан встигає підхопити мене попід руки, тож очікувана зустріч мого носа з землею, дякувати богу, не відбувається.

Але моя нога вигинається під неприроднім кутом і гострий біль пронизує мене аж до кісток.

— Трясця! — викрикую, хапаючись за травмовану ногу.

— Ти в порядку? — шепоче Руслан прямо біля мого вуха, все ще міцно тримаючи мене і притискаючи до себе.

— Ні. Ногу, здається, підвернула. — Закушую губу, щоб не розплакатися від болю. — Сильно.

Руслан нахмурює брови, уважно дивиться на мене і опускає погляд вниз. Швидким ривком, я навіть охнути не встигла, він легко підіймає мене на руки, ніби я якась пірʼїнка, і обережно садить на найближчий пеньок.

Вражена, дивлюся на його серйозне напружене обличчя, опущене до моєї стопи.

— Я зараз обережно зніму кросівок і огляну ногу, гаразд? — тихенько звертається він до мене, ніби боїться налякати дитину. Або ж дикого звіра.

— Добре, — погоджуюся я, стискаючи руками краї пенька.

Руслан повільно стягує кросівок, а я зціплюю зуби, аби не скрикнути. Чоловік ледве торкнувся постраждалого місця, а мене ніби пронизало розпеченим ножем.

Він нахиляється нижче, торкається щиколотки пальцями, перевіряє обережними рухами. Моє серце починає битися вдвічі швидше, живіт скручується в тугий вузол, і я вже невпевнена: від болю це чи від його близькості.

Тьфу ти, ненавиджу цього чоловіка за те, що він робить з моїми внутрішніми органами.

— На мій непрофесійний погляд, — нарешті каже Руслан, — переламу немає, але схоже на сильний вивих або розтягнення. Зараз зафіксуємо суглоб і сподіватимемося, що на завтра полегшає.

Я спантеличено дивлюся, як він знімає зі спини свій рюкзак і дістає звідти два предмети, які я точно не очікувала там побачити.

— Ти завжди в сумці носиш протизапальний гель і еластичний бинт? — питаю я, трохи розряджаючи атмосферу і дивуючись його підготовленості.

Руслан підняв на мене погляд, усміхаючись одним кутиком губ.

— Я, здається, казав тобі, що маю великий досвід у походах? Ніколи не знаєш, що може знадобитися в горах.

— Аргумент. — Тихо бурмочу, спостерігаючи за тим, які він розкручує кришечку.

Коли він наносить холодний гель на щиколотку, що вже починала пухнути, я зашипіла, інстинктивно відсмикнувши ногу.

— Боляче? — Руслан знову підіймає на мене стурбовано нахмурені очі.

— Так, трохи. — Відповідаю крізь зуби.

— Я буду обережнішим, — мʼяко каже чоловік і мʼякими масажними рухами продовжує втирати гель. — Можеш щось розповісти, щоб відволіктися. За розмовою не помітиш, як і закінчимо.

Його голос намагається звучати легко, але я все одно вловлюю в ньому нотки хвилювання. Цікаво, це через те, що він зараз зосереджено виконує роль медбрата, чи тому, що дуже хоче дізнатися відповідь на своє запитання. Ставлю на друге. Бо вже дуже впевнено він накладає ту мазь.

Зітхаю і заплющую очі, зосереджуючись на теплих і уважних руках, що торкаються моєї ноги. Його обережні рухи заспокоюють. Навіть більше, ніж я хотіла б собі зізнатися.

Мабуть, саме тому я вирішую відповісти на його запитання, яке ще хвилину тому збиралася обійти мовчанням.

— Мені запропонували роботу в Monolith Build* на останньому курсі університету, — починаю я, намагаючись говорити рівно. — Тобто стажування з подальшим працевлаштуванням. Але я одразу ж відмовила. Навіщо мені йти в іншу компанію, коли у нас є власний сімейний бізнес?

Пирхаю. Зараз це звучить трохи смішно.

— До того ж ми планували разом з Микитою працювати у мого батька і все активно рухалося в тому напрямку.

Я ковтаю клубок у горлі, з усіх сил зосереджуючись на теплих руках, що вовтузяться з моєю хворою ногою.

— Але потім Микита зрадив мені з Алісою, наші батьки стали на їхній бік і швидко організували весілля. Про те, що він був зі мною протягом трьох років, превентивно ніхто не згадував. А після чергової вистави Аліси, батько сказав, що я йому не донька. Точніше: «краще б не була нею».

Розплющую очі і зустрічаюся з темним проникливим поглядом. Далі вже майже пошепки додаю, не розриваючи зорового контакту:

— Тож який мені був сенс працювати з ними і кожного дня бачити людей, які в той чи інший спосіб мене зрадили?

Руслан довго вдивлявся в моє обличчя, після чого хитнув головою, саркастично хмикнувши.

— Схоже, нам обом не пощастило з батьками.

— Схоже на те. — Важко зітхаючи промовляю, і з сумом усвідомлюю, що я і справді не помітила, як Руслан вже закінчив і гель наносити, і бинтувати.

Сидячи навколішках перед моїми ногами, він так глибоко вдивлявся в мої очі, наче хотів побачити там те, що давно шукав.

— Дякую, що відкрилася мені. — Прошепотів чоловік, ні на секунду не відводячи погляду.

— Я розумію, що для тебе це дуже нелегко, і я ціную це. Обіцяю ніколи не зрадити твоєї довіри.

Якусь мить я дивлюся в його обличчя, намагаючись придумати дотепну відповідь, але зрештою опускаю очі і витираю спітнілі долоні об штани.

— Треба йти, — бурмочу, змінюючи тему. — Я все ще не хочу зустріти вовка-людожера.

Руслан тихо пирхає. Підводиться на ноги і обтрушує коліна від сухого листя.

— Тільки тобі краще не навантажувати ногу.  — Спокійно каже чоловік, одягаючи рюкзак перед собою. Так, що він звисав зі сторони живота.

— Ми зараз ось як зробимо. — Руслан обертається до мене спиною і кидає через плече: — Застрибуй і обійми мене руками за шию.

Дивлюся на нього з відкритим ротом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше