Архітектура кохання

Розділ вісімнадцятий.

Чотири роки тому

Тільки-но переступаю поріг дому, одразу відчуваю атмосферу метушні в будинку. Хатні робітниці бігають з кімнати в кімнату, роздаючи одна одній різні накази. Тут стоїть такий яскравий запах запеченої картоплі і риби, що я не до кінця розумію: у мене зараз слинки потечуть чи захочеться блювати.

Останній тиждень, після зустрічі з Алісою в квартирі Микити, я провела разом з бабусею на дачі її подруги. Бабуся завжди їздить до неї наприкінці весни, щоб покопирсатися в землі. Бо мати свій город занадто багато клопотів, а разок на рік повиривати травичку можна — її слова, не мої.

Сім днів я ревіла в подушку і виливала душу двом бабусічкам. В якійсь мірі це було приємно, навіть полегшало трохи, але мені треба було повертатися. Все таки скоро захист дипломної роботи, до якого мені ще треба підготуватися. А бабуся вирішила залишитися ще трохи. 

Та зайшовши в дім батьків, останнє, що я очікувала побачити, — це Алісу і Микиту, які сиділи на дивані у вітальні. Аліса притулилася до його плеча головою, а той щось читав у своєму телефоні.

Хатні робітниці все так само бігали туди-сюди, ледь звертаючи на мене увагу.

— А… Щ-що тут відбувається? — слова застрягали в горлі, та все ж вирвалися назовні.

Микита і Аліса враз підняли на мене свої голови. Хлопець помітно зблід і втиснувся глибше в диван, а Аліса вишкірила свої зуби у яскравій посмішці.

Сестра вже збиралася відкрити рота, але в цей момент сходами, ледь торкаючись поручнів, спустилася мама. Її обличчя світилося привітною усмішкою — доки вона не глянула на мене.

— Олександро, боже, що з твоїм обличчям? — з огидою скривилася жінка, що народила мене. — Виглядаєш, наче хвора. Хоч би легкий макіяж нанесла! Ходиш ото, людей лякаєш.

Мої пальці мимоволі стиснулися в кулаки, язик так і чухався сказати щось неприємне у відповідь, але Аліса обірвала мене:

— Відбувається те, що ми з Микитою одружуємося!

Закричала дівчина, плескаючи в долоні, як дитина. Я аж похитнулася.

— Щ-що? О-одружуєтеся? — мало не задихаючись, промовила я.

Аліса хитнула головою, її очі так і блищали перемогою.

— Так, вчора заяву до РАЦСу подали.

Я пирхнула, метаючи очима між Микитою, який відводив погляд, і своєю сестрою, яка, здавалося, зараз вистрибне зі своїх шкіряних штанів від радості.

— Швидко ж ти. — Виплюнула я, дивлячись на Алісу.

— Олександро! — крикнула мама, зиркнувши на мене так, ніби я щойно облила всіх присутніх брудом. — Що за реакція?! Могла б і порадіти за сестру!

— Порадіти?! — вибухнула я, повертаючись до мами. — Мамо, це жарт такий?! А нічого, що ще тиждень тому це був мій наречений?!

— Взагалі-то… — втрутилася Аліса, встаючи з дивану, — не був. Адже пропозицію тобі ніхто не робив. А мені — так. Ми кохаємо одне одного. І щасливі разом. Правда, коханий?

Вона кинула погляд на Микиту. Той кивнув, блідий, як стіна, ніби його змусили грати роль у чужій п’єсі.

Я затулила обличчя долонями і засміялася. Напевно, в цю мить я скидалася на божевільну.

— Боже, який цирк. — Прошепотіла між нападами сміху.

— Олександро, не влаштовуй істерики! — холодно гаркнула мама. — Я розумію — неприємно, коли обирають не тебе. Але діти кохають одне одного. Прийми це. Подумай про почуття своєї сестри.

Я повернулася, глянувши мамі просто в обличчя. У цей момент мені здавалося, що на мене вилили відро крижаної води. Усе завжди крутилося навколо почуттів Аліси.

*Алісочка любить ці цукерки, віддай їй.
* Алісочці сподобалася твоя лялька, віддай.
*Алісочці твоя кофтинка більше підходить, віддай. 

Маленькими кроками вже і до хлопця дійшли.

І я просто вибухнула від емоцій, що вирували всередині.

— А про мої почуття хтось хоч колись тут думав?! — я так несподівано і голосно закричала, що мама аж підстрибнула. — Я теж людина, мамо! Я теж твоя донька! Ця ситуація абсурдна! Її поведінка аморальна! І навіть зараз ти все одно підтримуєш її?!

Я ледь стримувала сльози, дивлячись на маму. Всередині я мовчки благала:

хоча б раз, мамо… 

хоча б раз у житті покажи, що ти любиш і мене теж…

поміть мене…

 

Але мама тільки вражено кліпала очима, не промовляючи жодного слова.

Раптом двері кабінету за сходами грюкнули, і звідти вийшов батько.

— Досить! — гримнув він, втручаючись в нашу розмову. — Аліса вагітна. І я не дам своєму онукові рости в неповноцінній сімʼї! Вони одружуються за два тижні, тож тобі краще вгамувати свої істеричні напади до того часу, Олександро. Ще не вистачало, щоб ти щось подібне влаштувала привселюдно!

У мене ніби земля пішла з-під ніг. Я смикнула головою до Аліси:

— Т-ти в-вагітна?

Вона задоволено усміхнулася, поклавши руку собі на живіт.

— Так. Нашій дитинці уже вісім тижнів. І ми дуже любимо і чекаємо на неї. Правда, любий? 

Микита в цей момент виглядав так, наче волів би злитися зі стіною. Він мовчки дивився в мої очі, які блищали вибаченнями.

Я засміялася. Голосно, істерично, ледь стримуючи сльози. Боже, навіщо нам дивитися якісь там бразильські серіали, коли життя підкидає цікавіше лайно?

Повертаюся до сестри і кладу руку на свій живіт.

— А нашій вісімнадцять тижнів. — Єхидно кажу я, спостерігаючи, як її самовпевнена посмішка швидко згасає.

— То що, — продовжую, дивлячись на батьків, — за вашою логікою житимемо шведською сімʼєю?

Мама вражено охнула, відкривши рота так, наче зараз впустить щелепу. Батькове ж обличчя налилося червоною фарбою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше