Цікавий факт: це була жахлива ідея. *перевірено на власному досвіді.
Ні, спочатку все йшло досить добре. Вже за пів години, після зустрічі з дідом Степаном, ми були на ділянці, де за декілька тижнів розпочнеться будівництво.
Я вправно виміряла кожен дюйм, ходячи по колу, накидаючи приблизну схему і звіряючись зі своїми вже готовими ескізами. У мене навіть зʼявилася цілком пристойна ідея, як можна реалізувати той будиночок на схилі. Треба тільки декілька додаткових розрахунків провести.
Руслан весь цей час то поряд з камерою в руках блукав, то трохи далі дрона запускав. Так само як і я, уважно вивчаючи ділянку, не пропускаючи жодної травинки. На все це дійство пішов цілий день.
І ось восьма година вечора, ми їдемо прокладеною автомобілями дорогою, яка, по суті, була просто двома вузькими стежками серед трави, як раптом автівка просто зупинилася. Всередині щось зашипіло і з-під капоту повалив дим.
Я сиджу в автомобілі, нервово стукаючи ногою. Дивлюся на Руслана, який ходить перед відкритим капотом туди-сюди, розмовляючи по телефону зі Степаном.
Спостерігаю, як він проводить долонею по темному волоссю. Як його біцепси, покритті татуюваннями, напружуються від цього жесту. В якийсь момент Руслан зняв свою спортивну кофту і залишився в одній чорній футболці, що тісно прилягала до його тіла. Не скажу, що мені не подобалося таке видовище.
Руслан закінчив розмову і декілька секунд витріщався на екран телефону перед собою з нахмуреним обличчям. Чому я думаю, що зараз він скаже те, що мені не сподобається?
Чоловік повернувся до автомобіля, ховаючи телефон у кишені штанів. Він дістав із заднього сидіння свій рюкзак і почав надягати його на плечі, дивлячись мені в очі.
— Я поговорив із дідом Степаном. Він сказав, що зможе нас забрати трактором тільки зранку.
Я аж підстрибнула, різко скинувши голову.
— Що?! Як зранку? А що нам зараз робити?
Руслан потягнувся за фотокамерою, яку накинув собі на шию, і кофтою, що обгорнув навколо поясу і завʼязав рукавами перед собою, продовжуючи говорити:
— Доведеться заночувати тут. До готелю занадто далеко, щоб йти пішки. Ми точно не встигнемо до того, як стемніє. А залишатися в темноті посеред лісу не дуже вдале рішення. Дід Степан сказав, що недалеко звідси є мисливський будиночок. Він пояснив приблизно, як до нього пройти. Плюс в бардачку була карта, яку я роздивився раніше, і він тут позначений. Тут близько двох кілометрів. Думаю, за годину дійдемо. А зранку Степан нас звідти забере.
Я вирячилася на нього, не вірячи власним вухам.
— Ти зараз жартуєш?! Ми маємо залишитися тут?! В лісі?! Шукати якийсь невідомий будиночок? Як ми взагалі до нього дійдемо? — я махаю рукою в сторону лісу. — Там дерева набагато густіше ростуть, звʼязок і тут ледь ловить, а там так взагалі. Як ти збираєшся дійти туди без навігатора?
Руслан знову провів рукою по волоссю.
— Я ж сказав: у нас є карта. До того ж, є там звʼязок чи нема, не має значення. Мій телефон здох. — На підтвердження цього, чоловік повернув свій мобільний до мене, демонструючи темний екран.
Бляха, мій розрядився ще вдень. Я забула поставити його на зарядку після потягу.
Я ледве не стогну від розчарування.
— Це божевілля. — Різко видихнула, відчуваючи суміш роздратування і безвиході. — Я не збираюся йти через ліс до якогось невідомого будиночка, орієнтуючись на мапу, яка сто відсотків старша за нас двох разом узятих!
Руслан підняв брови, спираючись руками на дах автівки.
— Що ти пропонуєш? Авто не заведеться. Де ми — знає тільки Степан, і забрати він нас зможе тільки зранку. Телефони у нас розряджені. Тож… — чоловік хитро посміхнувся, нахиливши голову. — Які маєш ідеї?
Стискаю кулаки і відчуваю, як з моїх вух зараз піде пара. Ми втрапили в таку халепу, а він усміхається! Козел.
Підіймаю до нього голову, вирівнюючи плечі.
— Я піду до готелю! Тут хоча б дорогу видно і точно не заблукаєш.
З цими словами дістаю свій наплічник позаду і покидаю автівку, прямуючи до дороги, по якій ми нещодавно їхали. Навіть не обертаюся до Руслана, який залишився стояти з роззявленим ротом.
Не встигла я відійти і на пару метрів, коли чую, як Руслан вилаявся за моєю спиною.
— Сашо, не будь такою впертою! — кричить чоловік, поки я наполегливо крокую вперед. — До готелю пішки цією дорогою годин пʼять. Ти готова посеред ночі опинитися на голій дорозі, оточеній з боків одними соснами, без звʼязку і з пляшкою води на двох?
Відчуваю, як у мене холоне потилиця. Різко зупиняюся, глибоко вдихаючи свіже повітря. Руки мимоволі стискаються в кулаки. Ненавиджу визнавати, що він має рацію!
Повертаюся обличчям до Руслана, який все ще стоїть біля авто. На його губах аж світиться самовпевнена посмішка. Якби я була менш розсудливою, кинула б в ту посмішку жменю піску. Але ж я доросла і таки розсудлива. На жаль.
— А як ти можеш бути впевненим, що ми не заблудимося в тому ідіотському лісі?! — майже кричу, махаючи руками на зарослі дерев.
Він відштовхується від автівки і підходить ближче. Я стою не рухаючись, і не відводжу погляду від його впевненої ходи.
Вже стоячи переді мною, чоловік подивився мені прямо у вічі, і спокійним серйозним тоном промовив:
— В дитинстві я постійно ходив у походи. Я фактично виріс в них. І я дуже добре читаю карту. Я тобі обіцяю: ми не заблудимося.
Я зціпила зуби, намагаючись не видати, як мені страшно. А мені до чортиків було страшно. Це ж густий ліс! Там темно. І холодно. І дикі тварини, мабуть, бігають.
У наших лісах є дикі тварини, які кидаються на людей?!
Розумна сторона мого мозку запевняє, що дикі тварини живуть більш глибоко, ми ж все таки вивчали цю територію перед будівництвом. Але ж всяке може статися! Ми не власні перед природою!
Підіймаю погляд до його темних очей і тицяю пальцем у груди.
— Якщо мене в тому лісі зжере якийсь вовк, я тобі клянуся: я тебе з того світу дістану!
#2963 в Сучасна проза
#10446 в Любовні романи
#2188 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 24.10.2025