Архітектура кохання

Розділ шістнадцятий. Червона ганчірка.

Цікавий факт: якщо перед биком помахати ганчіркою, він накинеться на неї. До речі, те, що ганчірка має бути виключно червоного кольору — міф. Бики не розрізняють червоного, вони дальтоніки у червоно-зеленому спектрі. Їх дратує не колір, а сам рух тканини. Але я відійшла від теми.

Коротше кажучи, дівчина за рецепцією переді мною ризикує стати цією ганчіркою, а я — тим самим биком, який на неї накинеться.

— Як це у вас немає вільного авто?! — ледь стримуючись від роздратованого гарчання, промовляю я.

Дівчина вирівнює плечі, намагаючись тримати обличчя професійним, але помітно напружується.

— На жаль, ви запізнилися на час вашого резервування, тому ваше авто віддали іншим відвідувачам. У нас такі правила.

Я заплющую очі і з шумом видихаю. Мої нервові клітини тримаються з останніх сил, щоб не почати танцювати танго. Відчуваю, як у кишені вітрівки вібрує телефон. Дістаю мобільний і вкотре гортаю непрочитані повідомлення з невідомого номера.

 

«Привіт, це Микита. Я хотів вибачитися за те, що поводив себе як придурок на вечірці.»

«Не знаю, що на мене найшло. Я не хотів тебе образити. Все просто якось так навалилося»

«Розумію, що ти, можливо, не хочеш мене ні чути, ні бачити, але сподіваюся, що ти мене пробачиш.»

І останнє:

«Не ігноруй мене, будь ласка. Я ж від щирого серця пишу.»

 

Дежавю якесь, їй-богу. Ще одна причина мого роздратування. Мало того, що сьогодні всю ніч в потязі майже не спала. Мало того, що не почула будильника і проспала це кляте резервування, так ще й цей виписує з самого ранку. Де він тільки мій номер взяв?

Гучно кладу телефон екраном униз на стільницю рецепції. А хотілося б викинути у вікно. Вдихаю повітря, намагаючись заспокоїти нерви, і знову звертаюся до дівчини:

— Послухайте. — Якомога спокійніше промовляю. — Я знаю, що це моя провина, що я запізнилася. Але минула всього година, а резервували авто ми на цілий день. Як ви могли віддати його комусь іншому?

Дівчинка (господи, скільки їй років, вона хоча б повнолітня?) закусила губу і підтиснула плечі до вух. Вона намагалася виглядати впевненою, але в її очах явно читався страх. Авжеж. Коли клієнт сердиться — це завжди не до добра. Мені її було б навіть трохи шкода, якби я зараз не була такою роздратованою.

— Вибачте, але в нас такі правила. — Повторила дівчина, вже трохи тихіше. — Ми телефонували у ваш номер, але ніхто не взяв слухавку, тому ми були вимушені…

— Гаразд, а інші автівки? — майже прогарчала я.

Дівчинка стиснулася ще сильніше.

— На жаль, наразі вільних авто немає. Можу запропонувати вам… — її руки тряслися, коли вона щось друкувала на компʼютері, — тільки на вечір, після вісімнадцятої години, або вже на ранок.

— Нам не підходить після вісімнадцятої! — Гарикнула я. — Це надто пізно. А назавтра у нас потяг назад.

— В-вибачте, але, на жаль, я більше нічим не можу вам допомогти. — Тремтливим голоском пропищала дівчинка. Її очі бігали в паніці по всьому холу готелю, ніби шукаючи допомоги з істеричною клієнткою.

Боже, схоже я перегнула палицю.

— Я… — я вже хотіла вибачитися за свою стервозну поведінку, як позаду пролунав знайомий голос:

— Привіт, що тут відбувається?

Руслан підійшов легкою ходою з яскравою усмішкою на обличчі, поправляючи лямки рюкзака на плечах. Він був одягнений у сірий спортивний костюм вільного крою, а на його шиї звисав чохол з фотокамерою.

Враз мене одночасно заполонили і полегшення, і напруга. Полегшення — від того, що мені не самій доведеться розбиратися з усім цим лайном, що я сама і закрутила. А напруга — від того, що я не знаю, як тепер з ним поводити себе.

Від нашої відвертої розмови в потязі ми ледве перекинулися декількома словами. Приїхали сьогодні о шостій ранку, одразу розбіглися по своїх номерах, кинувши одне одному, що зустрінемося в холі о десятій.

Зараз ми тут, в холі, (об одинадцятій, звичайно, бо я, бляха, проспала, цікаво, він теж?) і я уявлення не маю, як тепер з ним говорити.

Видихаю і швидко бубоню, поки я не вибухнула від всіх цих емоцій:

— Ми запізнилися на наше резервування і вільної автівки у них зараз немає. Тільки на вечір або на завтра. А ми, бляха, не встигнемо ні в тому, ні в тому випадку. І завтра нам уже їхати назад. Мені потрібно оглянути територію сьогодні, інакше ми ні чорта не встигнемо, а ця дівчина каже…

Руслан накрив долонею мої губи, змушуючи замовчати. Можливо, це виглядало б трохи грубо, але його пальці ледве торкалися. Від цього дотику моє тіло наче закоротило. Я замовкла і витріщилася на нього здивованими очима. Чоловік усміхнувся і опустив руку на моє плече.

— Дихай. Я все зрозумів. — Він плавно повернувся до дівчини за рецепцією і з теплою усмішкою звернувся до неї:

— А підкажіть, будь ласка, юна леді, чи є тут десь можливість орендувати авто в іншому місці?

Дівчинка зашарілася і вмить її щоки стали рожевими. Ти диви, який дамський угодник, зі мною вона так не червоніла. Чомусь мене знову заполонило роздратування.

— Я… Я не… — заїкнулася вона. — Наскільки я знаю, то ні.

— Бачиш?! — повернулася я до Руслана, наново закипаючи від злості. — Ми нічого не встигнемо! А все тому, що запізнилися на якусь годину. Годину! Що за ідіотські прав…

Руслан лагідно поклав свою долоню мені на спину, знову змушуючи мене замовкнути. Як він це робить? Я не розумію. Чому поряд з ним я постійно втрачаю звʼязні думки?

— Я зрозумів. — Чоловік знову повернувся до рецепції. — Дякуємо вам, юна леді, за допомогу. Ви вибачте мою колегу, вона трохи знервована з дороги.

Він сильніше огорнув мою талію рукою. Шкірою поповзли мурахи. Руслан забрав зі стійки мій телефон і мʼяко, але рішуче відштовхнув мене від рецепції до виходу. Працівниця відчутно видихнула з полегшенням.

— Ходімо. — Прошепотів Руслан майже впритул до мого вуха.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше