Руслан
Години тягнулися так, ніби десь зверху хтось зі злорадною посмішкою постійно перекручував секундну стрілку назад. Дивлюся на екран телефону. З останньої моєї перевірки минуло всього шість хвилин, а таке відчуття, наче шість годин.
Я перевертаюся з боку на бік, але ні м’який матрац, ні рівномірне гудіння коліс не допомагають. Я розумію, що вже глибока ніч і мені добре було б поспати, бо зранку зовсім не буду здатен включитися в роботу, але сон ніяк не приходить.
Олександра тихо ворочається на своїй полиці. Я знаю, що вона теж не спить. Її дихання рівне, але занадто напружене для сну. Час від часу дівчина змінює позу, ковзає ковдрою, і ці ледве чутні рухи для мене гучніші за крик.
Боже, ця тиша між нами заглушлива. Після мого вибачення ми знову погрузилися в мовчанку. І це тривожить мене набагато більше, ніж я готовий був визнати. Олександра не сказала ні слова, як повернулася. Тільки лежала на своєму місці і дивилася в стелю. Але вже хоча б без навушників і планшету.
Нам їхати ще годин пʼять. Треба щось сказати. Можливо, якось спровокувати розмову. Інакше я просто збожеволію в цій клятій тиші. Роблю глибокий вдих і проводжу долонею по обличчю.
— Моя мама загинула через постійні батькові зради. — Слова, які я в останню чергу очікував сказати, вилетіли раніше, ніж я встиг їх зупинити. Прокляття. Я, звичайно, хотів почати розмову, але ж не так. Заплющую очі і видихаю.
Гаразд, вже як є.
Чую, як Олександра затамовує подих. Завмирає, і це завмирання я відчуваю всім тілом. Температура в купе ніби опускається на декілька градусів і напруження зростає. Дівчина все ще мовчить, але це інший тип мовчання. Вона немов відчуває моє сумʼяття і дає тихий вибір. Зробити вигляд, ніби я нічого не казав і повернутися до попереднього стану речей чи продовжити. І я таки обираю другий варіант.
Хочу, щоб вона зрозуміла мене. Чомусь думка про те, що вона вважає мене мерзотником, не дає мені спокою.
— Я це зараз розповідаю тобі не для того, щоб виправдатися, чи щоб ти пожаліла мене, просто… — ковтаю повітря, яке відчувається гірким, наче попіл.
Хочу відкритися тобі так, як нікому до цього не відкривався і в мене немає пояснення, чому саме з тобою я хочу це зробити…
— Хочу, щоб ти зрозуміла мене. — Кажу я на видиху. Втуплююся в темну стелю перед собою і заплющую очі. Шум потягу відмірює удари пам’яті, які накочують хвиля за хвилею. — Одного вечора, коли мені було шість, батько, як завжди, повернувся додому пізно. Не памʼятаю вже, яка саме там була година. Але вони так сильно сварилися… Вони постійно сварилися і я вже до того звик, але цього разу все було якось по-іншому. Не так, як зазвичай, набагато голосніше. Вони так сильно кричали, що я, лежачи в своєму дитячому ліжку, закривав вуха руками, аби тільки не чути їхні голоси.
Голос зрадницьки хрипне і я ковтаю важку грудку в горлі. Я б, можливо, і хотів зараз зупинитися, але більше не міг. Потоки памʼяті бігли з такою швидкістю, що я вже був не взмозі це зупинити.
— Пізніше мама прийшла до мене серед ночі і сказала, що ми їдемо у подорож. Разом, без батька. — На моїх губах мимоволі виникає ностальгічна усмішка. — Як зараз памʼятаю, як вона сказала мені нічого не брати з собою, що нам нічого не треба, там все знайдемо. Памʼятаю, як я зрадів. Це ж нарешті не буде ніяких сварок, ми будемо тільки вдвох.
Збоку чути, як Олександра ледь зсувається на подушці. Тихий шерех, але мені здається вона ще досі не дихає. Слухає кожне слово.
— Мама сказала, що я маю сісти спереду, бо вона хоче мене постійно бачити. Я погодився.
Міцніше стискаю тонку ковдру в кулаки. Бляха, якби ж я тільки знав, чому саме вона тоді попросила мене сісти туди. Але зрештою я б все одно нічого не змінив.
— Коли ми вже відʼїхали на достатню відстань від будинку, мама раптом почала додавати швидкості. Мені було так страшно. Памʼятаю, як я просто заплющив очі і вслухався в звуки камінців, що відскакували від колес. Памʼятаю, як вона взяла мене за руку. Памʼятаю, як я глянув в її очі повні сліз. Як вона сказала, що любить мене і робить це заради нас. Все сталося так швидко…
Я знову ковтаю клубок у горлі, але він не зникає. Стискаю ковдру так, що пальці біліють.
— Вона змахнула кермом і автівка на повній швидкості зʼїхала з дороги і покотилася в кювет.
У купе було чутно лише стукіт коліс і швидке биття мого серця. А також важке дихання Олександри. Я не дивився на неї, мої очі все ще були втуплені в стелю. Але кожною клітинкою свого тіла я відчував її мовчазну підтримку. Думаю, якби ми сиділи зараз поряд, вона б стиснула мою руку чи обійняла. Чомусь така уявна картинка гріє мене зсередини. Це відчуття змушує мене продовжувати говорити.
— А тоді памʼятаю білі стіни лікарняної палати. Мені було важко дихати, половина тіла була забинтована. І лікаря наді мною з широкою усмішкою і словами: «нарешті ти знову з нами».
Нервовий смішок зривається з моїх губ і я проводжу долонею по обличчю так, ніби хотів би це все стерти. Шкода, що людство ще не винайшло такої можливості.
— Я пробув у комі два тижні, але я вижив. А мама — ні. Вона загинула на місці.
Мені здалося, що я почув, як Олександра зітхнула. Тихо, але так, що цей звук увібрав у себе всі невимовлені слова.
— Як виявилося пізніше, в той вечір батько прийшов додому і сказав, що в нього є вагітна коханка. Що він хоче розлучення… і мене. — Я замовк і в черговий раз ковтнув. — Він зламав її. — Мій голос перейшов на шепіт. — Після стількох років постійної брехні і зрад він зламав її настільки, що єдиний вихід, який вона побачила — це смерть.
Я перевертаюся на бік, але все одно не можу змусити себе глянути на неї.
— Саме тому я ненавиджу зрадників. — Тихо додаю і зрештою підіймаю очі на Олександру. — Все, що я наговорив тоді тобі, не було повʼязано з тобою напряму. Це було виключно моє лайно, яке я несвідомо витрусив на твої плечі.
#2966 в Сучасна проза
#10383 в Любовні романи
#2170 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 24.10.2025