Цікавий факт: людині достатньо всього семи секунд, щоб сформувати стійке уявлення про ситуацію, в якій вона опинилася. І жодні деталі, які прийшли пізніше первісної інформації, не зможуть змінити оце “перше враження” або ж першу думку.
Для прикладу, у 2003 році у нічному клубі одного зі штатів Америки сталася велика трагедія — пожежа, яка забрала понад сотню життів. Її пояснили саме не вмінням нашого мозку змінити перше враження. Тоді відвідувачі закладу помітили дим набагато раніше, ніж вогонь розгорівся, але продовжували слухати музику, замість того, щоб врятуватися, бо подумали, що то спецефекти. Перше враження.
Простими словами: якщо я знаю, що цей вечір матиме лайняний кінець, ніщо не зможе мене впевнити у зворотньому.
Я ступаю на м’яку, трохи вологу після поливання траву. Відчуваю, як вона пружинить під ногами, а підбори туфель трохи провалюються в мʼяку землю. На задньому подвірʼї святкування було в самому розпалі.
По всій території розставлені маленькі високі круглі столики, накриті білою скатертиною. Між деревами розвішені ліхтарики, і хоч на дворі ще день, вони додають теплої домашньої атмосфери.
Між столиками снують офіціанти, пропонуючи напої і прибираючи брудні тарілки. Збоку від столиків стоять три музиканти, граючи легку джазову музику. І повсюду люди. Говорять, сміються, танцюють. От тобі і “сімейна вечеря”.
Я справді, чесно, намагаюся зосередити свою увагу на приємних позитивних аспектах цього вечора, але все, про що я можу думати, це про неминучу зустріч із членами моєї родини. І мені навіть семи секунд забагато, щоб вирішити, що добром це не закінчиться.
— Сашуню! Люба моя, ти прийшла. — Голос бабусі вириває мене із думок. Я повертаюся на звук і одразу помічаю жінку, що йде в мій бік. У довгій чорній юбці-олівець і блузці кольору охри, вона зовсім не схожа на 75-літню. Це рокова жінка.
— Дивись, я вирішила перенести святкування на подвірʼя, щоб тобі не довелося тікати через вікно. — З теплою усмішкою каже бабуся, коли підійшла ближче.
Я пирхнула і вже за мить опинилася в її міцних люблячих обіймах.
— Це було дуже великодушно з твого боку. — Бурмочу їй в плече. — З днем народження, ба.
— Дякую, сонечко. — Відповіла бабуся, погладжуючи мою спину, після чого розімкнула обійми.
Я з усмішкою на обличчі простягнула до неї маленький конвертик з подарунком. Бабуся охнула і одразу ж почала розпаковувати його з дитячим азартом. Коли вона побачила вміст конверту, її очі заблищали.
— Боже мій, Сашо! Як ти їх дістала?
Це були два квитки на виставу, куди бабуся вже давно хотіла потрапити, але їх складно було дістати. Дійсно складно. Я буквально видрала їх зубами ще три місяці тому.
— У мене є свої секрети. — Підморгнула я.
— Дякую, моя люба. — Бабуся знову притиснула мене до себе. — Дякую.
Ми простояли так декілька секунд, поки вона не відпустила мене, витираючи кутики очей, і махнула рукою на подвірʼя.
— Так, ти проходь до будь-якого вільного столика і зачекай там, я тебе хочу де з ким познайомити. Дуже милий хлопчина. Здається, якийсь режисер чи щось таке.
Я стогну, закочуючи очі до неба. Тепер я зрозуміла, чому вона так хотіла, щоб я сьогодні була тут. Я мала б здогадатися, що це не через сімейне возʼєднання.
— Ба, я думала, ми вже покінчили зі сватанням.
— Ніяке це не сватання! — Обурено крикнула жінка. — Це нові знайомства. Так, все, давай проходь. Я зараз прийду.
Вона легко штовхає мене в бік столів і щезає в натовпі. Я повільно проходжу повз зайняті столики, ловлячи на собі зацікавлені погляди гостей, і стаю біля вільного. Ловлю офіціанта і швидко беру келих шампанського з таці в його руках. Сьогодні мені треба алкоголь. Багато алкоголю.
Тільки-но я зробила ковток, як позаду пролунав знайомий голос. Голос, який я намагалася стерти зі своєї памʼяті останні чотири роки.
— Які люди! — Микита обійшов мене збоку, ненав’язливо притулившись рукою до столика. — Радий тебе бачити в цьому домі.
Він дивився на мене з широкою усмішкою, яка навіть виглядала щирою. Він майже не змінився за ці роки. Те ж саме хлопʼяче обличчя, ванільні риси, світле, майже блондинисте, волосся, що трохи спадало на чоло.
Якби я була минулою мною, моє серце зараз тріпотіло б зі швидкістю руху крил колібрі. Але теперішня я не відчула навіть легенького поштовху, не кажучи вже про тріпотіння. Я довго над цим працювала.
— А я не дуже, але ось ми тут, правда ж? Не завжди залежні від свого вибору. — Сухо кидаю я, роблячи ще один ковток шампанського, навіть не дивлячись на нього.
Його усмішка трохи опускається.
— Не обовʼязково бути такою грубою. У нас все таки є минуле.
Я опустила келих на стіл і глянула йому в очі.
— Не обовʼязково стояти тут і вести зі мною світську бесіду. Може, підеш дружину пошукаєш?
— Коханий, ось ти де! — голос Аліси прорізав повітря, як лезо по металу.
Про вовка промовка.
Я навіть не встигла зреагувати, як вона буквально впала на шию Микиті, стиснувши її руками, мов удав, і вп’ялася в його губи із агресивним поцілунком. Іронічно, що під час цього вона не відводила своїх очей від мене.
Микита відсторонився від дружини, прочищаючи горло і кидаючи на мене дивні погляди. Знову роблю ковток, спостерігаючи за цією виставою. Вечір обіцяє бути цікавим.
Аліса поклала руки на груди чоловіка і надула губи:
— Наша донечка тебе вже не знала, де шукати. — Хихикнула вона, притуляючи свою голову до його плеча, звертаючись до мене. — Так любить його, тільки з ним і хоче гратися, уявляєш?
Микита незручно совається, намагаючись прибрати руки Аліси зі свого тіла.
— Я піду до неї. — Каже він.
— Та не треба, — махнула рукою Аліса, міцніше притискаючись до чоловіка, — мама вже зацікавила її чимось там. Давай краще поспілкуємось з моєю любою сестричкою.
Дівчина повернулася до мене з фальшивою посмішкою. Я нутром відчувала, що зараз буде чергова вистава одного актора. І ця вистава мені не сподобається.
#2966 в Сучасна проза
#10395 в Любовні романи
#2172 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 24.10.2025