Архітектура кохання

Розділ восьмий. Зміна ДНК.

Цікавий факт: постійний стрес може змінювати нашу ДНК. Ні, я серйозно.

У наших маленьких хромосомках є такі діляночки, які називаються теломери. Вони захищають ДНК під час поділу клітин. Такі собі “захисні ковпачки”. Так от, стрес значно пришвидшує зношення цих ковпачків, що в свою чергу пришвидшує процес старіння.

Враховуючи мій психічний стан останні декілька днів, я здивована, що досі не виглядаю ровесницею моєї бабусі.

— Схоже, свято в самому розпалі. — Вривається в мої думки грубий чоловічий голос.

Я здригаюся. Голос таксиста повертає мене до реальності. До підʼїзної доріжки, на яку я зараз дивлюся з вікна заднього сидіння. До доріжки, яка приведе мене прямісінько в пекло.

Роздивляюся знайомий двір через вікно автомобіля. Я не була тут так давно, що все здається чужим, якимсь холодним. Немає отого відчуття туги за рідним домом. Хоча нічого особливо і не змінилося з того часу, як я була тут востаннє.

Під парканом цвітуть ті самі улюблені бабусині кущові троянди. Праворуч від будинку — та сама деревʼяна альтанка посеред акуратно підстриженого газону, оточена різними квітами. Бабусина територія. Вона нікому не дозволяла доглядати за її квітковим садом.

Єдине, що зʼявилося нового — маленький дитячий майданчик. Деревʼяний, зроблений на замовлення. Гірка, гойдалка, пісочниця. Всього три маленьких деталі, а моє серце стискається з такою силою, що стає боляче дихати. Сльози починають пропікати мої очі, я ковтаю грудку і відводжу погляд.

Ліворуч все подвірʼя (принаймні те, що може охопити моє око), від воріт до самих дверей будинку, заставлене автомобілями різної масті: блискучі позашляховики, припорошені пилом седани, новенький електрокар, що напевно належить комусь із молодших. Я дивлюся на всі ці авто і мені вже хочеться сказати таксисту, щоб відвіз мене назад.

У бабусі таки завжди було своєрідне бачення сімейної вечері. На минулий свій ювілей (коли я ще була членом цієї родини) на таку ж “сімейну вечерю” бабуся запросила 160 людей. Сьогодні, схоже, не менше.

— Ем-м-м, бажаєте заплатити готівкою? — додає таксист, дивлячись на мене у дзеркало заднього виду. Він незручно совається на своєму місці. Схоже, я занадто довго мовчала.

— Так, так, зараз, секунду. — Мимоволі кліпаю, наче виринаю з-під води, і дістаю гаманець із сумки.

Навіть не пам’ятаю, як завершую оплату, як кажу дякую, як виходжу з машини. Рухаюся, ніби на автопілоті. Земля під ногами здається надто твердою, повітря — надто важким, а серце калатає у самих вухах.

Рукою судомно стискаю ремінець сумочки, ніби він може мене якось захистити. На скронях виступають крапельки поту. Роблю глибокий вдих, щоб трохи заспокоїтися.

Ненавиджу це нервозне відчуття. Тіло наче належить не мені. У голові нічого не чутно, окрім білого шуму, а десь всередині пульсує така тривога, що я не можу спокійно зробити крок.

Заспокойся, Сашо. Все буде добре.

Роблю ще один глибокий вдих, заспокоюючи серцебиття, вирівнюю плечі і з піднятою головою крокую вперед.

У повітрі стоїть аромат смаженого м’яса, чутно музику і гомін людських голосів, що долинають з боку заднього двору.

Повільно підходжу до будинку, оминаючи його, прямуючи на звук святкового шуму. Йду знайомою вузькою доріжкою, що тягнеться уздовж стіни, як раптом ловлю своє відображення у панорамному вікні, що виходить на вітальню. Це змушує мене завмерти.

На мене дивиться зовсім інша дівчина. Не та, якою я звикла бути останні чотири роки. Ця дівчина налякана, невпевнена в собі, більше схожа на тонесеньку топольку, яку може зламати найлегший вітер. Я дивлюся у власні очі, які зараз показують абсолютно кожну мою емоцію, і всередині все стискається…

 

Чотири роки тому.

У вітальні було темно. Тільки слабеньке мерехтіння торшера ледь освітлювало кімнату. Скоріше навіть просто кидало тіні. Будинок повністю оповитий тишею, чути лише моє важке від сліз дихання і шарудіння заспокійливих рухів бабусі.

Я лежала в неї на колінах, сльози, не зупиняючись, котилися моїми щоками, а бабуся ніжно гладила моє волосся шорсткими пальцями. Знову відчуваю себе пʼятирічною дівчинкою, коли мама змусила мене віддати сестрі свою улюблену іграшку, бо та їй сподобалася.

— Мені так боляче, ба… — шепочу я між схлипами, — здається, що я не можу дихати.

— Мені шкода, мила. — Тихо говорить бабуся, продовжуючи ковзати моїм волоссям. — Так шкода.

Я ковтаю сльози і сильніше зариваюся обличчям їй в коліна.

— Знаю, що ти мені зараз не повіриш, люба, — шепоче бабуся, — але тобі стане легше.

Я голосно пирхаю і з мого горла вириваються ридання.

— Не стане. — Хапаю повітря, мов риба з води. — Ніколи не стане. — Це кінець усього, що я знала. Кінець мене. Кінець моєї віри в світ.

Бабуся ніжно продовжувала погладжувати мою голову.

— Стане, люба. — Тихо мовила вона. — Я не кажу, що біль зникне і ти ніколи не згадуватимеш про нього. Бо це не так. Таке не забувається і біль завжди буде з тобою. Але мине час і він вже не горітиме так сильно. А буде лише фоновим шумом твого яскравого життя.

— Я… — хочу сказати бабусі, що мені слабко в це віриться, але мої слова обриває дзвінке грюкання вхідних дверей.

— Олександро! — голос батька, хрипкий від злості, розколов тишу будинку і лопнув нашу з бабусею мирну бульбашку.

Глухі кроки, наче удари по паркету, стрімко наближалися. Враз в кімнаті стиснулося все повітря. Я швидко підвелася з бабусиних колін, встигла лише поверхнево витерти долонями щоки від сліз, як батько вихором залетів у вітальню і увімкнув світло.

Я мружуся від яскравого різкого світла і навіть не встигаю помітити, як батько вже біля мене. Він різко хапає мене за лікоть і смикає вперед, змушуючи встати з дивану.

Його жорсткі холодні пальці впиваються в мою руку, наче лещата, так сильно, що я впевнена залишаться сліди.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше