Архітектура кохання

Розділ сьомий. Кавова смерть.

Цікавий факт: кава — найпопулярніший напій у світі. Ну, якщо не рахувати воду. Щодня людство випиває понад два мільярди чашок кави! І іноді мені здається, що третину цієї норми виконую я.

На сьогодні це вже четверта порція, а на офісному годиннику показує тільки одинадцяту годину дня.

Цікаво, чи можна померти від надмірної кількості випитої кави? Якщо так, то наскільки сильно я близька до смерті?

Опускаю очі на горнятко паруючої кави в своїх руках. Ну, якби я могла обирати, то кавова смерть не здається такою вже поганою. Жалюгідною? Можливо. Зате смачною. Принаймні, якщо це таки станеться, мені не доведеться йти на день народження бабусі. Завтра.

За всією цією роботою дні пролетіли непомітно і мені стає зле від однієї думки про те, що вже завтра я маю переступити поріг того дому. Дому, де мене ніхто не чекає. Де всі мене зневажають.

Я навіть можу уявити перекошене батькове обличчя, як тільки він побачить мене. Цмокання і закочування очей від мами. Зловтішну посмішку моєї сестри. І тисяча запитань від друзів і колег батьків, по типу «як воно, працювати на конкурента своєї родини?» або «маєш якусь інсайдерську інформацію для нас?». Хтось може в обличчя сказати, що вважає мене зрадницею. Хтось скаже, як їм шкода мого батька. А я маю всміхатися їм на це. Я маю дивитися у вічі своїй родині і робити вигляд, що я не сирота. Хоча саме нею себе і відчуваю. А ще ж є…

— Ти зараз намагаєшся відтворити Перше Чудо чи що? — раптом перериває мої думки знайомий чоловічий голос.

Піднімаю голову і зустрічаюся з Русланом, який щойно зайшов в кімнату для відпочинку офісу. Руки в кишені, голова притулена до дверної рами. На губах, як завжди, — грайлива усмішка. Я стою біля кухонної стільниці зі свіжо зробленою кавою в руках і намагаюся збагнути сенс його слів.

— Що? — кліпаю.

— Ти вже декілька хвилин витріщаєшся на це горнятко. Навіть не помітила, як я зайшов. Хочеш зробити вино? У Ісуса, правда, була вода, але все ж…

Видихаю і втомлено потираю очі вільною рукою.

— Я зараз не здатна на релігійні жарти.

— Поганий день? — запитує вже тихіше. З його голосу раптом зникла вся грайливість. А очі наповнилися стурбованістю.

— Поганий тиждень, — відповідаю, зітхаючи. Пальці ковзають по гладкій кераміці чашки. — Мені потрібно знайти рішення, як зафіксувати будинок на схилі, який ніяк не хоче фіксуватися. Підготувати презентацію по вже готовому проєкту, а він не може бути готовим, бо цей клятий будинок ніяк не фіксується. — Починаю говорити все швидше. — При тому всьому ще треба не зірвати дедлайни, бо ми маємо почати будівництво буквально за декілька тижнів. Та ще й завтра я мушу піти туди, де мене не чекають. — Закінчую свою промову, важко дихаючи.

Не знаю, навіщо я сказала останнє речення. Не знаю, навіщо я це взагалі все сказала! У мене ніби язик відокремився від мозку, і поки я придумувала відповідь, він вирішив розібратися з усім сам.

— Забудь. — Поспішно додаю я, відходячи від стільниці до барної стійки навпроти.

Ставлю горнятко на поверхню і намагаюся не дивитися на Руслана. Навіть не хочу уявляти зараз вираз його обличчя після всієї тиради, що щойно вилила на нього. Він точно цього не очікував.

— У мене дійсно поганий день. Накопичилося багато роботи і я зараз не маю бажання вступати з тобою в конфронтацію.

Руслан відштовхується від дверей і підходить до мене, спираючись ліктем до барної стійки збоку.

— Чому одразу в конфронтацію? Ми ж дорослі люди. Що, не можемо просто поговорити?

Я повертаюся до його обличчя, яке знову світиться грайливістю. О, дякую. Це знайома мені дорога. Вже краще перепалки з ним, ніж душевні розмови.

— Ні. Бо ти мене бісиш. — Сухо кидаю я.

Він театрально хапається за груди і ступає півкроку назад, наче від смертельного удару.

— Ауч. Ти щойно ранила моє серце.

Мої губи самі по собі кривляться в усмішці від флешбеку з нашої першої зустрічі.

— Ти тут щось хотів?

Він опускає руку і махає на те місце, де я щойно була:

— Взагалі хотів зробити собі кави, але бачу, ти її всю зайняла для ритуальних цілей.

Пирхаю і зупиняю смішок ковтком кави.

— Я людина з доброю душею. Залишила і тобі трошки.

— Що ж, щиро дякую тобі, вельмишановна Добра душе. Не хотілося б заважати місії з перетворення, але якщо ти вже прям наполягаєш…

Він крокує до машини, навмисно повільно. З удаваним благоговінням, натискає кнопку й чекає, поки капне перша крапля. Я спостерігаю краєм ока, щоби не зустрітися з ним поглядом.

— І ця людина сказала, що вона доросла, — бурмочу, закочуючи очі.

— Зате ти посміхаєшся. — Кинув Руслан через плече. І його голос вже звучить інакше. Спокійно. Навіть задоволено.

Я здивовано кліпаю. У горлі зʼявляється щось туге і липке. Я й справді усміхаюся. Не з обовʼязку, не натягнуто — а щиро. Це були перші пʼять хвилин за останні дні, коли я не думала про батьків чи дедлайни, які підпалюють мою дупу. Це були перші пʼять хвилин за останні роки, коли я взагалі ні про що не думала, а просто насолоджувалася розмовою. Ковтаю важку грудку.

— Я не хотіла… — починаю, але зависаю в повітрі.

Що саме я не хотіла?

Руслан обертається вже з власним горнятком в руках і дивиться просто мені в очі. Так глибоко, ніби бачить мене наскрізь.

— Знаю. — Його усмішка така лагідна і мʼяка. Небезпечна. Я майже фізично можу відчувати, як вона починає розвалювати стіни навколо мого серця.

Я не відповідаю, а він більше нічого не каже. Просто дивиться, не відводячи очей. Запала така гучна тиша, що змушує гудіти кров в моїй голові. Розриваю наш контакт і відводжу очі.

Мої руки тремтять, а серце відбиває таке стакато, що здається, зараз вистрибне з грудей. Я не можу більше тут знаходитися. Мені треба піти.

Повертаюся до Руслана, щоб щось сказати. Щось іронічне, жартівливе, що знову поверне нас на нашу стежку, але не можу. Як тільки бачу його очі, що пильно вдивляються в мене, слова не виходять.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше