Архітектура кохання

Розділ четвертий. Синдром Котара.

Цікавий факт: у психології існує таке поняття, як синдром Котара. Це психічний розлад, при якому людина вважає себе мертвою або переконана, що в неї відсутні внутрішні органи. Я майже впевнена, що в мене зараз відсутні легені, інакше я не розумію, чому я не можу зробити клятий вдих.

Коли я зайшла до конференц-зали, всі вже сиділи на своїх місцях, уважно слухаючи нашого проєктного менеджера, який керував данським проєктом, — Єгора.

Як завжди, в бездоганно відпрасованій сорочці і стрілочками на брюках, Єгор саме активно розповідав про переваги використання природних ресурсів як джерела енергії, коли я перервала його. Всі десять пар очей за столом витріщилися на мене.

Але задихнутися мене змусила одна конкретна пара темних очей, яка дивилася на мене з сумішшю шоку, подиву і… радості? Холод пробігся по моїй шкірі. 

Турист. Чоловік, чиї руки обіймали мене сьогодні зранку, чий запах переслідував мене всю дорогу додому, допоки я не прийняла гарячий душ, чиї дотики я ще досі можу відчувати на своєму тілі… 

Сидить. Прямо. Переді. Мною. 

Просто біля порожнього стільця, де я маю зараз сісти. У білій футболці, з ледь розпатланим волоссям, що здавалося, тільки-но висохло після душу. І яскравою усмішкою на обличчі, яка була адресована ні кому іншому, як мені.

На секунду я забула, як дихати. Що він тут робить? Але швидко взяла себе в руки, навіть не даючи можливості емоціям вирватися назовні. Я вже давно навчилася контролювати вираз свого обличчя і завжди тримати його закритим. Знаєте, коли люди думають, що ви холодне беземоційне стерво, ніхто не хоче з вами звʼязуватися. Це значно полегшує життя.

Єгор, що стояв до дверей спиною, повернувся і, помітивши мене, тепло усміхнувся.

— О, а ось і Олександра до нас приєдналася. — Він махнув рукою до вільного стільця. — Будь ласка, проходь, сідай.

Я кивнула, злегка вибачально і, притискаючи планшет до грудей, пройшла до свого звичного місця. Я тримала спину рівно, дихала рівномірно. Ззовні — непроникна стіна. Але всередині все стискалося так, ніби мене змусили зайти до цього кабінету і пройтись перед колегами голою. Та я все ще тримала обличчя. Навіть брови не сіпнулися.

Сівши на своє місце, я звернула всю увагу на Єгора. Але моя щока просто таки палала з того боку, де сидів турист. Я фізично відчувала на собі його погляд.

— Отже, колеги, повернімося до справи. — Плеснув в долоні Єгор. — Оскільки вже всі зібралися, дозвольте офіційно представити вам нашого нового тимчасового колегу — Руслана.

Схоже, у туриста щойно офіційно зʼявилося імʼя.

— Руслан — визнаний у західній Європі фотограф і відеограф. Його відрядили до нас із головного офісу партнерської компанії з Копенгагена, як людину, яка відповідатиме за фото- та відеофіксацію етапів проєктування і будівництва наших екобудиночків. Наші європейські колеги хочуть у майбутньому зробити мініфільм і детальну презентацію народження проєкту. Для інвесторів і створення атмосфери бренду.

Данець. Тепер зрозуміло, що то був за акцент. Я думала, він з Німеччини.

Єгор вказав рукою в нашу сторону. Кожна клітинка в моєму тілі напружилася, коли чоловік з мого лівого боку встав.

— Прошу любити й шанувати. — Додав Єгор. — Він працюватиме з нами до завершення всіх етапів реалізації, включно з маркетинговою підготовкою до запуску об’єкта.   

Бляха. Він працюватиме з нами до самого закінчення проєкту. Це близько пʼяти місяців! А щоб мене!

Упевнений і спокійний голос Руслана долинув до мене, мов крізь воду.

— Дякую за таке тепле представлення. — Він щиро усміхнувся і провів поглядом по всіх присутніх. — Мені приємно бути тут. Я вже трохи ознайомився із загальною концепцією, і мушу сказати — проєкт справді вражає. Сподіваюся, ми з вами знайдемо спільну мову і я зможу бути корисним для вас.

Поки лунали слова привітання із різних кутків столу, Руслан опустився назад на своє місце і підсунувся ніби трохи ближче. Тепер його нога ледь торкалася мого коліна. Мені здається, у мене краплі поту виступили на чолі.

— Чудово. — Знову заговорив Єгор. — У вас ще буде багато часу познайомитися з усіма поближче, ну а детальніше про проєкт вам розповість Олександра.

Почувши своє імʼя, я ще більше напружуюся.

— Олександра у нас головна архітекторка, очолює команду концептуального проєктування. Тож саме з нею ви найбільше контактуватимете.

Я ледве стримала стогін. О, просто чудово. 

Руслан кинув на мене бічний погляд. Його усмішка стала ширшою, наче це було запрошення до гри, правила якої тільки-но оголосили. Я ж просто тримала обличчя кам’яним. Хоч руки зрадницьки спітніли, а в горлі пересохло.

— Гаразд, повертаємося до роботи. — Єгор натиснув на планшеті і на дошці зʼявилася проекція якоїсь діаграми. — Поговорімо про зміни орієнтації…

Його голос знову почав наповнювати залу, але я вже чула його десь на фоні. Руслан підсунувся ще ближче і нахилився до мого вуха.

— Приємно знову вас бачити, архітекторко. — Прошепотів чоловік. — Я навіть і не сподівався на нашу таку скору зустріч.

— Замовкни. — Шепотом огризнулася я, панічно поглядаючи навколо, чи ніхто не дивиться на нас. Всі зосередженні на презентації, яку показує Єгор. І я мала б!

— Грубо. — Продовжує Руслан. Я прям відчуваю його єхидну посмішку, хоча навіть не дивлюся в його бік. Зараз я зосереджена на олівці, який кручу між пальцями. — Але мені подобається грубо, якщо ти памʼятаєш…

—  Якщо ти зараз же не замовкнеш, — крізь зуби шепочу я, — я запхаю цей олівець тобі в горлянку.

— Гм. Вночі ти придумувала більш оригінальні способи змусити мене замовкнути.

Я з такою силою стискаю кулак, що олівець з гучним тріскотом розламується навпіл прямо в моїй руці. Єгор зупиняє свою промову, Руслан в цю мить відсахується від мене, як від гарячої картоплі. І всі очі за столом знову повертаються в мій бік. Чудово.

Прочищаю горло, намагаючись стримати незворушний вираз обличчя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше