Цікавий факт: наш мозок - це головний сексуальний орган. Багато хто думає, що за появу збудження відповідає тіло. Але насправді без активації певних ділянок кори головного мозку, навіть найніжніші дотики можуть не мати жодного еротичного ефекту.
Схоже, мій мозок сьогодні вночі був занадто багато разів активований і зараз відмовляється працювати. Вже всоте я дивлюся на проблему, зображену на моєму робочому ноутбуці, а рішення до неї мені так і не прийшло.
«Зона 4. Кутовий будинок на схилі» — читаю з екрану.
Один із тих, що мають ”розчинятися” у ландшафті — ніби народжений з нього. Я хочу, щоб цей модульний будинок зберіг легкість, не втрачаючи надійності. Але саме в цьому й криється суть дилеми: перепад висот на ділянці набагато більший, ніж зазначалося спочатку в геодезичному аналізі і, бляха, це змінює абсолютне все.
Я натискаю на 3D-модель, повертаючи її. Модуль А, який повинен “висіти” над ґрунтом на палях — підпорах, яких майже не помітно, зараз виглядає як тривожний елемент. Як дуже тривожний елемент. Ніби вся конструкція завалиться, якщо на неї упаде пірʼїнка.
Якщо посилити палі — втратиться відчуття легкості. Якщо змінити конструкцію — доведеться перебудовувати всю концепцію серцевини комплексу.
Я стогну і стукаюся чолом об стіл, бурмочучи собі під ніс:
— Думай, Сашо, думай.
Ні. Нічого не приходить. Ще й ця спека не сприяє поліпшенню роботи мозку. Стягую з плечей чорний піджак брючного костюму і кидаю його в сторону на диванчик, залишаючись в блузці з коротким рукавом. Значно краще.
В кабінеті хоч і працює кондиціонер на повну, все одно дихати немає чим. Липень дає про себе знати. Прикладаю руку до розпеченої шиї, щоб хоч трохи остудити її.
В голові раптом спливають спогади сильних чоловічих рук, що втискали мене в ліжко всього декілька годин тому. Гарячі поцілунки вздовж моєї шиї… Пальці, що блукали по всьому тілу…
Трясця! Відкидаю голову назад, спираючись на спинку крісла. Заплющую очі.
Що зі мною сьогодні не так? Я ніколи не відволікалася від роботи. Я обожнюю свою роботу і завжди була сконцентрована виключно на ній. Я навіть вихідні проводжу за столом і з олівцем для креслення. Боже, цей чоловік зламав мене.
А я зараз не можу відволікатися. Це важливий проєкт. Це, бляха, дуже важливий проєкт. Спільний разом із відомою архітектурно-девелоперською компанією з Данії, яка спеціалізується на екологічному будівництві. Мета проєкту — створити комплекс із 12 автономних модульних екобудиночків в горах. Максимально наближені до ландшафту. Тільки природні матеріали і натуральні кольори. Збереження гірської ідентичності. Мінімальна шкода навколишньому середовищу.
Це величезний стрибок вперед для нас, як архітектурної компанії, і для мене особисто теж. Я просто не можу облажатися.
Що ти взагалі збираєшся робити? Ти нічого не досягнеш без мене. Без мене ти ніхто і звати тебе ніяк.
Спогади вихором увірвалися в мої думки і я щонайшвидше відмахнулася від них. Зараз точно не час.
Найбільше мене гнітить те, що я знаю, що можу впоратися з цим проєктом, і я знаю, що взмозі вирішити цю проблему. Але мій мозок не хоче сьогодні зі мною співпрацювати. Клятий турист.
Відштовхуюсь від столу і кручуся на кріслі, дивлячись у стелю. Що ж я можу зробити? А що, якщо…
Думки обриває телефонний дзвінок. Підкочуюся в кріслі вперед і хапаю телефон зі столу. На моєму обличчі одразу розквітає усмішка, коли бачу, чиє імʼя засвітилося на екрані.
— Привіт, бабусю.
— Привіт, серденько. — Її голос, знайомий і теплий, відчувався ковтком спокою в усій цій метушні. — Не сильно відволікаю тебе?
— Ні, ба. Все добре, я саме роблю вигляд, що працюю.
— Ох, ця твоя робота… — стурбовано зітхнула бабуся. — Ти хоч снідала сьогодні?
— Кава — це їжа, ти ж знаєш. — Пирхнула я. І за останню годину я випила вже три, намагаючись запустити свій мозок. Очевидно, не допомогло.
— Ох, сонечко, не бережеш ти себе. Іноді треба і про здоровʼя своє думати, а не тільки про карʼєру. Ти ж взагалі не живеш, люба. Все робота та робота…
Я закотила очі й усміхнулася у слухавку. Ну, бабуся має рацію. Я до мозку кісток карʼєристка. Але знаєте, не кожен може похизуватися, що в 25 став провідним архітектором однієї з найбільших архітектурних компаній повного циклу в країні. А я можу.
— Ба, я тебе дуже люблю, але не починаймо про це, гаразд? Я люблю свою роботу і те, чим я займаюся.
— Знаю, мила. Просто хвилююся за тебе. — Знову зітхнула жінка.
— Я тебе запевняю, ба, зі мною все гаразд. — Відказала я, краєм ока поглядаючи на проєкт, що світиться на мене з екрану ноутбука як червона тривожна кнопка.
— Ох, добре. З тобою все одно марно говорити. Вперта, як баран.
Я засміялася. Її прямота завжди змушувала мене сміятися. Ця жінка ніколи не шкодувала слів. І поки вона єдина, перед ким я можу бути такою відкритою.
— Я взагалі, чого телефоную… — продовжила бабуся після паузи. — У мене ж день народження за три дні і…
— Я памʼятаю, ба. — Перебила я її все ще посміхаючись. — Я вже для нас і столик в твоєму улюбленому ресторані забронювала, як завжди.
— Щодо цього… — голос її став мʼякшим, не таким упевненим. Це змусило мене напружитися. — У мене ж ювілей і… я б хотіла… ну загалом… я б хотіла відсвяткувати вдома. Запросити найближчих друзів і зробити таку маленьку домашню вечірку.
Моя усмішка остаточно згасла. Повітря різко стало таким густим, ніби затягнуте туманом.
— Ба… — прошепотіла я.
— Сашуню, я б дуже хотіла, щоб ти прийшла… — так само шепотом додала бабуся.
Мовчу, не знаю, що сказати. Я не була в будинку свого дитинства ось уже майже чотири роки. Відколи почала працювати на батькових “конкурентів” і він не зміг пробачити мені мою “зраду”.
Не те, щоб я хотіла його зрадити чи не хотіла працювати в нашій сімейній архітектурній компанії, але після всього, що сталося, я б не змогла. Це було занадто боляче. А мої батьки не змогли мене зрозуміти. Тож у мене була тільки бабуся.
#2975 в Сучасна проза
#10512 в Любовні романи
#2208 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 24.10.2025