Цікавий факт: люди можуть запамʼятати понад 50 тисяч різних запахів. Іноді запахи викликають сильніші спогади, ніж фото чи відео. Іноді ці спогади бувають настільки сильними, що ви не згадаєте, де знаходиться пекарня в Парижі, в якій ви їли смачнющі круасани 5 років тому, але точно памʼятатимете, як смачно там пахло корицею і свіжою випічкою. І чорт забирай, мій мозок точно не дасть мені забути запах цієї ночі.
Квітковий аромат свіжо-випраної постільної білизни, змішаний із мускусним, навіть деревним, запахом чоловічого тіла. Без парфумів, без дезодорантів, тільки він. Так приємно. Здається, я ще довго не зможу викинути з голови цей запах.
Мене обіймали. Важка рука лежала в мене на талії, пальці інстинктивно притискали до себе. Тепла вага його тіла за спиною відчувалася так добре, так спокійно, ніби я опинилася в місці, куди вже давно мріяла потрапити.
Я лежала все ще з заплющеними очима, хоча вже давно прокинулася. Не рухаючись, боячись навіть вдихнути. Не тому, що було страшно — а тому, що було… добре.
Надто добре. Так, як не повинно було б. І мені вже час іти.
Роблю ще один глибокий вдих, наостанок, і повільно розплющую очі. Одразу ж мружуся від яскравого проміння сонця, що бʼє прямо в обличчя. Стоп, що? Сонце? Якого біса?
Моє серце шалено калатає в грудях, коли я тягнуся до приліжкової тумбочки за телефоном і… серце зупиняється. Сьома ранку.
Дідько! Як так вийшло? Я навіть не помітила, що проспала так довго. Думала, що відключилася всього на декілька годин.
Трясця!
Я ніколи не залишалася. Це правило. Чітке, як креслення. Без винятків. Без повторів. Жодної прив’язаності, жодної дурні з ранковою кавою вдвох. Я приходила, брала, що мені треба — і йшла. Все! Я ніколи навіть не хотіла залишатися.
Так, стоп, Сашо. Зроби глибокий вдих. Ти і цього разу не хотіла залишатися. Це вийшло випадково. Ти просто… Ти була втомлена після роботи, та і він досить добре тебе втомив.
Так, так, саме так. Я просто була втомлена. Треба забиратися звідси.
Обережно, двома пальцями, прибираю його руку зі своєї талії і максимально тихо виповзаю з ліжка. Повертаю до нього голову. Спить. Видихаю з полегшенням. Добре, можливо, вдасться вийти до того, як він прокинеться.
Крок за кроком ступаю кімнатою готельного номеру, збираючи свої речі. Білизна — під ліжком, сукня лежить зімʼята на кріслі біля вікна, піджак валяється біля дверей ванної. Бляха, наступного разу треба буде роздягатися в одному місці, щоб оце зараз не лазити по всій кімнаті.
Ні, Сашо, наступного разу ти просто не будеш залишатися до ранку. Тоді і навшпиньках кімнатою нишпорити не доведеться. Треба ще туфлі знайти.
Одягнена і з туфлями в руках я вже була біля дверей, коли почула голос за спиною:
— Ти завжди так тікаєш?
Я завмерла.
— Могла б і попрощатися. — Додав незнайомець хриплим від сну голосом. О так, незнайомець. Ми вчора були так зайняті, що навіть іменами не обмінялися. Не було потреби.
Вилаявшись про себе, роблю вдих і повільно розвертаюся до нього. Чоловік сидить на ліжку, накрившись до поясу простирадлом. Очі ще сонні, волосся скуйовджене навіть більше, ніж вчора, але чорт, йому це тільки додало привабливості. Він підняв руку, щоб розімʼяти шию, і мій погляд зачепився за його різьблені мʼязи, що виділялися на фоні білих простирадл. Боже, так, цей чоловік гарний.
Прочищаю горло і вказую пальцем на двері.
— Ем-м, мені час іти. Запізнююся на роботу. Важливий проєкт і все таке.
Розвертаюся, щоб відчинити двері і втекти вже звідси нарешті, як гравійний голос знову зупиняє мене.
— Зачекай. Може… — він чухає потилицю і зупиняє на мені свій погляд. — Випʼємо кави чи щось таке?
Моє серце калатає, як крила колібрі. Ось воно. Ось, чому я ніколи не дозволяла собі залишитися на ніч. Ніколи не дозволяла собі засинати в чиїхось обіймах. Бо потім в якийсь один чудовий момент, коли ти взагалі цього не очікуєш, зʼявляються довбані метелики в животі і змушують твоє серце тріпотіти, як навіжене.
Я не хочу, щоб воно тріпотіло. Мені це не потрібно. Тим паче через першого зустрічного.
Бігаю очима по кімнаті. Не можу нічого придумати, щоб відмовити. Трясця, у мене завжди було, що сказати, я ніколи не мовчала. Чому зараз таке відчуття, наче всі слова покинули мій мозок?
— Слухай, я… — видавлюю із себе. — Я справді поспішаю і…
— І ти не пʼєш каву із чоловіками, з якими познайомилась в клубі. — З вимушеною посмішкою додає він.
— Я… — ковтаю.
— Розслабся. — Стиснув чоловік плечима. — Я провів хорошу ніч. Ти провела хорошу ніч. — Він раптом нахмурився і задумався. — Ти ж провела хорошу ніч?
Я пирхнула. Він серйозно зараз це запитує? Я за цю ніч отримала свою місячну дозу оргазмів.
— О так.
— Ну і супер. Всі залишилися задоволені. — Додав чоловік, впавши назад у ліжко, і накрився ковдрою майже до голови. — Тож бувай. Гарного дня. А я ще трохи посплю.
— Бувай. — Ледь чутно прошепотіла я і просто вийшла. А його запах переслідував мене всю дорогу додому.
#2972 в Сучасна проза
#10426 в Любовні романи
#2172 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 24.10.2025