5

Едуард

Те саме "будівництво століття" я знайшов без особливих проблем.

Сьогодні навігатор дивним чином почав працювати. І покриття мобільного зв'язку стало нормальним. Просто чудеса, та й годі. Але все одно я сильно запізнився. Мій візит було погоджено з виконробом заздалегідь. Але я говорив, що приїду о восьмій і жодних робіт до мого приїзду виконувати не можна. Поки я не дам добро. Але оскільки на годиннику було добряче за дев'яту, то розраховувати на дотримання моїх вимог було нерозумно.

Робота на об'єкті кипіла повним ходом. Хтось підвозив пісок на самоскиді. Хтось закидав дрібний щебінь на стрічку елеватора, щоб доправити все наверх — для замісу цементного розчину. Тріщало електричне зварювання. Вила циркулярна пила, відрізаючи зайву арматуру. Хтось стояв і гортав телефон, спершись на балони з написом "Обережно, метан!" Я ж пробирався через увесь цей хаос, тримаючи під пахвою портфель із кресленнями та дозвільною документацією.

Як і можна було припустити, карантинного режиму тут ніхто не дотримувався. Будівельники працювали без захисних масок. А в рідкісних володарів такого артефакту він марно висів на шиї — спущений нижче, щоб "не заважало дихати". Я ж був прикладом для наслідування і не міг опуститися до їхнього рівня. У мене була хороша дорога маска. Респіратор із максимальним рівнем захисту від пилу, грибків і бактерій. Тому спочатку мене сприйняли за інспектора із санепідемстанції. Але коли я пояснив ситуацію, то швидко направили до найголовнішого.

— Добрий день, — потиснув я руку виконробу. Немолодому чоловікові в почесній білій касці, носити яку мав право тільки інженер-будівельник. — Ви Андрій Сергійович?

— Так, це я. А ви у нас Едуард Олександрович, значить?

— Саме так. Загалом ви знаєте, навіщо я тут.

— Авжеж, — посміхнувся виконроб і пригладив сиві вуса. — Знаю. А чого ж не знати. Ви до нас завітали, щоб роботу нашу критикувати. Будете палиці в колеса ставити й казати, що все у нас не так.

— А у вас і справді все не так? — усміхнувся я у відповідь. Хоча під маскою цього не було видно.

— Хах... Усе у нас тут за стандартом, ясна річ. Я не перший рік працюю на цьому ринку. І прекрасно знаю норми. Я вам кожен держстандарт можу на пам'ять розповісти.

— Держстандарти я і сам прекрасно знаю. І держстандарти. І буднорми. Ви мені, головне, баки забивати не намагайтеся і покажіть все як є. Так я зможу вам довіряти. І скласти план усунення невідповідностей.

— План усунення невідповідностей? — повторив виконроб. І почав нервово пригладжувати вуса то на один бік, то на інший. — Слухай, Едуарде...

— Едуарде Олександровичу, — поправив я. — Я вам не друг і не брат. Я просто хочу переконатися, що гроші замовників ідуть туди, куди потрібно. Я досить ясно висловлююся?

— Едуарде Олександровичу, ми ж тут усі люди й розуміємо, що проблеми можна вирішувати голосно, а можна тихо. Я ось за другий варіант. Як тобі ідея?

— Пропонуєте мені хабар? — стало мені смішно від самої тільки думки. — Мені? Ви взагалі розумієте, скільки мені платить компанія за розробку проєкту і його подальший супровід аж до введення в експлуатацію?

— А може, все ж таки домовимося, Едуарде? — Виконроб озирнувся на всі боки та зробив спробу обійняти мене за плече. Ніби по-дружньому. По-братерському. І схилити на бік тих, кому звично пиляти довірені бюджети. — Давай ми з тобою поїдемо в ресторан грузинської кухні. Там замовимо все, що ти любиш. Або я сам виберу на свій смак. Ми з тобою роззнайомимося. Ти знімеш цю дурну маску від вірусів. І тоді ми станемо краще один одного розуміти.

Я зрозумів, що діалогу не буде. І потрібно брати все під власний контроль.

— Так, усі сюди! — підняв я голос і привернув до себе увагу всього будівельного майданчика. — Я головний архітектор цього проєкту і приїхав переконатися, що всі роботи виконані й будуть виконуватися згідно із затвердженою номенклатурою! Починаючи маркою бетону і закінчуючи кутами перекриттів. Прошу тиші та доступу на всі робочі рівні. Отже, — почав я звірятися з документацією. — Я бачу, що ви здешевили процес заливки бетону на технічних поверхах. Згідно з проєктом, це має бути монолітний метод, а у вас тут звичайний стрічковий.

— Ну і що з того? — відмахувався виконроб. — Так швидше і простіше. Зате об'єкт здамо раніше строків.

— Це грубе порушення будівельних норм!

Мене це починало лютити.

— Не чути через маску... — долетіло десь знизу. Але я не звертав уваги і йшов далі танком. Катком. Криголамом. Вони мені тут ще все будуть переробляти з таким підходом. Ще й компенсацію інвестору заплатять за таке хамство.

— Опорні колони не відповідають діаметру! — закипав я, вимірюючи обхват кожної з колон на цьому поверсі. — Похибка величезна! Такого не повинно відбуватися! Куди ви взагалі дивилися, питається?!

— Ми виправимо, — буркнув виконроб. Але який там виправимо. Тут треба просто фундамент підривати динамітом. Усе зносити нафіг та за правилами будувати.

— Що це за ферми? — показував я на опорні балки в прольотах між бетонними секціями. — Хтось може мені відповісти?

— А що з ними не так? Ферми собі та й ферми. Залізні, — знизав плечима начальник будівництва. — Зі сталі зроблені.

— З якої сталі? — заходив я здалеку. Раптом він здогадається, до чого я веду. — Яка це марка сталі? Який прокат?

— Трьохсотий начебто. Звичайний, — була відповідь.

Але саме це мене і вбивало.

— Звичайний... А має бути високовуглецевий. Метал уже іржею покривається. Тут потрібна вуглецева сталь підвищеної міцності. Куди ви поділи гроші, які вам давали на високоміцну сталь? Куди?!

— На зарплати, — відповів виконроб. Але це було смішно. Прикриватися зарплатами людей — це низько. — Що ж вони хочуть? Інфляція й так далі. Довелося підняти трохи суму за контрактом. Та й субпідрядники підняли. Словом, довелося викручуватися і брати, на що бабла вистачало.

— Якщо ви говорите, що все пішло на зарплати будівельникам, то мені доведеться їх засмутити, Андрію Сергійовичу. Бо вашим людям доведеться багато чого переробляти. І мені начхати, де ви шукатимете тепер гроші на оплату їхньої додаткової праці.