Архітектор лабіринтів: ціна золотої клітки

Таємний зв'язок у затінку Ратуші

Вона забилася в куток дивана, прикриваючи рот долонею, щоб звук не вилетів за межі кімнати. Гудки здавалися нескінченними, як удари метронома.

— Алло, Аліночко? — голос Марії Іванівни був тихим, знервованим. — Ти чого так рано? Щось сталося? Як Артем?

— Маріє Іванівно... — голос Аліни зірвався на хрип. — Він усе знає. Він знайшов телефон Миколи. Він бачив усі ваші перекази, усі листування...

На тому кінці дроту запала така тиша, що Аліні здалося, ніби зв'язок обірвався. Вона чула лише важке, переривчасте дихання жінки, яка все життя намагалася втекти від тіні свого чоловіка-тирана, але зрештою знайшла її у власному синові.

— О Боже... — нарешті видихнула Марія Іванівна. — Мій хлопчик... він таки зробив це? Микола... він живий, Аліно?

Аліна заплющила очі, і перед ними постали білі півонії, які тепер здавалися їй квітами на могилу.
— Ні. Артем сказав, що його «більше немає на кресленнях». Він убив його в Карпатах, Маріє Іванівно. Вбив людину, яку ви намагалися врятувати за його ж гроші.

— Я знала... я відчувала серцем, — почулося ридання, яке жінка одразу ж заглушила. — Я хотіла як краще, Аліно. Я думала, якщо дам Миколі гроші, він поїде, він зникне, і в Артема не буде приводу для гріха. Я хотіла врятувати душу свого сина, а не зрадити його!

— Він не бачить різниці! — прошепотіла Аліна, озираючись на двері ванної. — Для нього ми обидві — деталі, що вийшли з ладу. Маріє Іванівно, Марко з вами? Не відпускайте його ні на крок. Я не знаю, на що він здатний тепер, коли він став Мером. Він сказав, що я маю бути «ідеальною дружиною», інакше...

— Послухай мене уважно, — голос матері Артема раптом став сталевим. Це був голос жінки, яка десятиліттями виживала поруч із монстром. — Зараз ти зробиш те, що він каже. Одягни ту чортову сукню, усміхайся фотографам. Не давай йому приводу думати, що ти зламалася.

«Він став Архітектором хаосу, Аліно. Але кожна будівля має слабке місце. Микола був його болем, а ми з тобою — його свідками. Поки Марко зі мною, ти в безпеці. Він не зачепить матір свого спадкоємця».

— Що мені робити з телефоном Миколи? — запитала Аліна.

— Сховай його. Не знищуй. Це єдина нитка, яка тримає його за горло. Якщо він піде надто далеко — ми витягнемо цю нитку. А тепер клади слухавку. Він виходить.

Аліна натиснула «відбій» саме в той момент, коли вода у ванній стихла. Вона швидко видалила виклик і сховала телефон у складках шарфа. За хвилину Артем вийшов у коридор — свіжий, у бездоганному діловому костюмі, застібаючи дорогий годинник на зап’ясті.

Це був день ідеальних фасадів. Львів виблискував під весняним сонцем, а перед новим корпусом шпиталю зібрався натовп журналістів. Артем Сергійович Коваленко, молодий і харизматичний мер, стояв на трибуні, і кожне його слово про «нове майбутнє» та «турботу про кожного» зустрічалося аплодисментами.

Аліна стояла поруч, як і було наказано. Вона відчувала на собі сотні поглядів — заздрісних, захоплених, цікавих. На ній була елегантна сукня глибокого синього кольору, а той самий краківський шарф вона залишила в машині — Артем сказав, що він «надто багато нагадує про дорогу».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше