Аліна розставляла півонії у вазу, а Артем стояв біля вікна, дивлячись на Ратушу. Звідси, з вікон їхньої квартири, вежа здавалася іграшковою, але Артем знав — тепер він її господар. Він — Мер. Людина, яка обіцяла місту безпеку, сама стала джерелом головної загрози.
— Ти тепер такий заклопотаний, Артеме Сергійовичу, — тихо сказала Аліна, намагаючись жартувати, але голос здригався. — Мер Львова купує квіти о шостій ранку. Це справді романтично.
Артем повільно повернувся. Його образ був бездоганним: біла сорочка, легка ранкова небритість, впевнений погляд лідера.
— Посада мера вимагає вміння грати багато ролей, Аліно. Але з тобою я хочу бути просто чоловіком. Принаймні сьогодні.
Він сів за стіл. На крафтовій скатертині лежали гарячі круасани, але Артем не торкнувся їжі. Він повільно дістав із кишені два телефони. Свій — останньої моделі, символ влади. І другий — побитий, зі слідами карпатського ґрунту в роз'ємі для зарядки.
Аліна завмерла. Її погляд прикувався до знайомого чорного чохла Миколи. Шматок круасана випав із її рук.
— Знаєш, — почав Артем, голос став низьким, як гул двигуна фури, — посада мера дає доступ до цікавих архівів. Наприклад, до логістики благодійних фондів. А ще... до банківських переказів моєї матері.
Він поклав телефон Миколи екраном догори прямо перед нею.
— Ти казала, що я будую стіни. А виявляється, моя мати будувала підземні тунелі, щоб ти могла тікати до свого солдата. І робила це за мої гроші.
Аліна зблідла так, що стала схожою на півонії у вазі.
— Артеме... де ти це взяв? Де Микола?
Артем нахилився ближче, його обличчя було в сантиметрах від її.
— Миколи більше немає на моїх кресленнях, Аліно. Він залишився в горах. Там, де повітря таке чисте, що в ньому неможливо брехати. А тепер... давай послухаємо твій голос. Я ніколи не знав, що ти можеш бути такою щирою, коли мене немає поруч.
Він натиснув на «відтворення» останнього аудіоповідомлення, де вона зізнавалася Миколі в ненависті до «Архітектора». Голос Аліни заповнив стерильну кухню, відбиваючись від стін, які Артем будував для їхнього «щастя».
— Я — Мер цього міста, — прошепотів він, поки запис продовжував лунати. — І я щойно підписав указ про нашу нову реальність. Ти будеш ідеальною дружиною мера. Ти будеш посміхатися на прийомах, ти будеш носити мої шарфи. Але щоразу, коли я буду торкатися тебе, ти будеш пам'ятати, що цей телефон — єдине, що залишилося від твого кисню.
Аліна відсахнулася від столу, ніби телефон Миколи міг її впекти. Її дихання стало частим, уривчастим, а пальці судорожно вчепилися в край краківського шарфа, який тепер здавався їй зашморгом.
— Це не те, що ти думаєш, Артеме... — її голос зірвався на хрипкий шепіт. — Ти бачиш лише цифри і факти, ти знову будуєш свою «специфікацію»!
Вона підвела на нього очі, в яких розпач змішався з несподіваною жорсткістю.
— Я не кохала його так, як ти собі уявив. Я не збиралася тікати! Але після того, що ти зробив у машині... після всього того бруду, яким ти зацементував наш фундамент... мені потрібно було хоч щось живе.
Артем мовчав, його обличчя залишалося непроникною маскою мера, але м'яз на щелепі ледь помітно здригнувся.
— Микола був моєю спокутою! — вигукнула вона, і сльози нарешті потекли по її щоках. — Я підтримувала його, я надсилала йому ті повідомлення, бо відчувала, що маю змити твій гріх. Я хотіла врятувати хоча б одну душу, яку ти ще не встиг зламати своїми грішми. Мама це розуміла! Вона бачила, що ти перетворюєшся на свого батька, і вона боялася за тебе більше, ніж за Миколу!
Аліна схопилася за голову, розхитуючись на стільці.
— Ми з Марією Іванівною просто хотіли, щоб ти залишився людиною. Вона давала йому гроші, щоб він не повертався, щоб ви ніколи не зустрілися в тій точці, де ти станеш убивцею. Ми намагалися врятувати тебе від самого себе, Артеме!
Вона різко замовкла, усвідомивши те, що він щойно сказав. Її погляд упав на його чисті, вимиті руки, які спокійно лежали на столі поруч із півоніями.
— Ти сказав... його більше немає на кресленнях? — вона повільно піднялася, відступаючи до вікна. — Ти вбив його не через мою «зраду». Ти вбив його, бо не міг допустити, щоб у твоєму місті, у твоєму проекті була хоча б одна деталь, якою ти не керуєш.
Артем повільно підвівся слідом. Він виглядав велично — справжній голова міста, господар Ратуші.
— Ти кажеш про гріхи і покуту, Аліно. Але світ мера не ділиться на святих і грішних. Він ділиться на стабільність і хаос. Микола був хаосом. Мама... мама стала слабкою ланкою. А ти...
Він підійшов до неї впритул, затиснувши її між собою і вікном, за яким прокидався Львів.
— Ти тепер частина моєї репутації. І якщо ти хочеш «змивати гріхи», ти будеш робити це так, як скажу я. Одягай сукню. Через дві години у нас офіційне відкриття нового корпусу шпиталю. Ти будеш стояти поруч, триматимеш мене за руку і сяятимеш від щастя. Це і буде твоя нова покута.
Аліна дочекалася, поки за Артемом зачиняться двері ванної кімнати і зашумить вода. Її руки тремтіли так сильно, що вона ледь не впустила власний телефон. Кожна секунда була на вагу золота — вона розуміла, що Архітектор, який став Мером, прораховує кожен її крок, але цей дзвінок був її єдиним шансом на порятунок чи хоча б на розуміння того, як жити далі.
#6140 в Любовні романи
#2648 в Сучасний любовний роман
#1608 в Жіночий роман
Відредаговано: 09.11.2026