Зала засідань Львівської міської ради гула, як розтривожений вулик. Депутати, журналісти та громадські активісти тиснулися в проходах, створюючи той самий «акустичний шум», який Артем так не любив. Коли двері відчинилися і секретар оголосив його прізвище, гул на мить стих, змінившись вичікувальною, майже відчутною на дотик напругою.
Артем вийшов до трибуни. На ньому був темно-синій костюм, що сидів ідеально, але під манжетами сорочки все ще відчувалася фантомна вага фланелевих рукавів водія. Він не став чекати на аплодисменти. Він просто поклав руки на трибуну — владно, як на кермо своєї фури — і подивився в залу.
— Вітаю, Львове, — голос Артема прозвучав низько, без жодної зайвої емоції. — Я не буду витрачати ваш час на пафосні промови про любов до міста. Ми тут не для поезії, а для архітектури.
Він зробив паузу, і в залі запала така тиша, що було чути, як працюють камери журналістів.
— Від сьогодні кожен проект міської ради — від ремонту бруківки до стратегічних інвестицій — проходить через мій особистий контроль. Я буду контролювати кожен етап логістики бюджетних коштів. Мені не потрібні звіти на папері, я знаю, як виглядають тріщини в фундаменті ще до того, як вони з’являться.
По залі прокотився стриманий шепіт. Артем ледь помітно звузив очі.
— Я знаю, що багато хто з вас думає: «Прийшов син Коваленка, він навчить нас схематозів». Так, я знаю, як робити гроші з повітря. Я бачив це з дитинства, я вивчав ці схеми в кабінеті свого батька. Але саме тому я заявляю: у цих стінах я цього не дозволю.
Він нахилився трохи ближче до мікрофона, і його погляд став холодним, як сталь.
— Моя система працює інакше. Якщо я побачу хоча б один «лівий» відкат або спробу зашити в кошторис особистий інтерес — цей проект буде демонтовано разом із його автором. Львів більше не буде майданчиком для ілюзій. Це буде хаб. Прозорий, жорсткий і ефективний.
Він коротко кивнув і, не чекаючи запитань, зійшов з трибуни. В ложі для гостей Аліна, загорнута в той самий шарф кольору вечірнього неба, ледь помітно посміхнулася. Вона бачила, що Артем не просто виголосив промову — він щойно позначив свій «периметр».
Артем йшов коридором Ратуші, відчуваючи, як у кишені вібрує телефон. Це було повідомлення від Павла: «Машини вийшли на маршрут. Тил закритий».
Архітектор прийняв місто. І цей рейс обіцяв бути найнебезпечнішим у його житті.
#6156 в Любовні романи
#2658 в Сучасний любовний роман
#1614 в Жіночий роман
Відредаговано: 09.11.2026