Вісім ранку. Київ ще тільки починав дихати вологим після нічного дощу повітрям, коли позашляховик Артема зупинився біля старої «хрущовки». Цей будинок з його облупленими під’їздами та запахом старого бетону здавався Артему помилкою в архітектурі всесвіту — тимчасовим прихистком, який затягнувся на занадто довгий термін.
Аліна чекала біля входу. Вона виглядала легкою, майже невагомою на фоні сірих стін. У її погляді не було жалю за цим місцем, де сусіди-алкоголіки та вічно невдоволені пенсіонери створювали свій власний «периметр» безнадії. Для неї ця поїздка була не просто переїздом, а остаточним демонтажем минулого життя.
Артем вийшов із машини, допомагаючи Аліні з речами. Його рухи залишалися точними, але в них більше не було тієї напруженої «параної», яку він відчував раніше.
Рішення щодо Марка: Малюк залишився в Києві. Це був складний вибір, але Артем наполіг на тому, що спочатку він має знайти «ідеальну квартиру» для їхнього нового дому у Львові.
Служба безпеки «Бабусі»: Марко перейшов під повний контроль Марії та Олени Іванівни. За ці два роки жінки стали справжнім монолітом родини, і Артем знав, що там син буде в цілковитій безпеці.
Терапія землею: Олена Іванівна вже планувала, як вони з Марком будуть проводити дні в парку та вчитимуть його садити квіти, що, на її думку, було найкращим способом відчути справжнє життя.
Дощ за вікном перетворився на суцільну стіну, що відрізала їх від решти світу. У кабіні позашляховика панувала задуха — не від нестачі кисню, а від густої, майже відчутної на дотик напруги. Запах дорогої шкіри салону змішувався з гіркотою диму, що в’ївся в одяг Артема, створюючи коктейль, від якого в Аліни паморочилося в голові.
— Я хочу знову малювати, Артеме. Мені потрібен метал, каміння... мені потрібно відчувати, що я щось створюю, — її голос звучав тихо, але в ньому відчувався відчай людини, яка намагається вхопитися за останню тріску в океані.
Артем лише коротко розсміявся. Це не був добрий сміх — у ньому чулося клацання затвора.
— Створювати? — він на мить відірвав погляд від дороги, і його очі блиснули холодною сталлю. — Ти вже «настворювала» в Києві. Тобі мало було того бруду? Ти справді думаєш, що я везу тебе до Львова, аби ти знову ховала в шухлядах мідні дрібнички від свого недолугого художника? Микола навчив тебе малювати хаос, а я навчу тебе цінувати порядок.
— Ти не маєш права приплітати сюди Миколу! — вигукнула вона, і її пальці мимоволі вп’ялися в оббивку сидіння. — Це було моє життя! Моя свобода!
Артем різко викрутив кермо, обганяючи вантажівку, і машина здригнулася від потужності двигуна.
— Твоя свобода закінчилася в той момент, коли ти сіла в це авто, Аліно. Послухай мене уважно, — він знизив голос до небезпечного шепоту, від якого по шкірі побігли мурашки. — У Львові в тебе буде тільки одна роль. Ти будеш ідеальною матір’ю для нашого сина. Ти будеш берегинею дому, який я збудую за найвищими стандартами. А коли ми виходитимемо в світ — ти будеш моїм найдорожчим діамантом. Ти будеш посміхатися, тримати мене за руку і демонструвати всім нашу «ідеальну сім'ю». Це і є твоя нова робота. Жодних майстерень, жодного металу під нігтями. Тільки шовк, світські раути та Марко.
— Ти робиш із мене ляльку, — прошепотіла вона, відчуваючи, як до очей підступають сльози люті.
— Я роблю з тебе частину надійної конструкції, — відрізав він. — Ти хотіла втекти від хрущовок і безвиході? Отримуй. Але ціною за цей комфорт буде твоя повна капітуляція. Ти будеш сяяти поруч зі мною, а твої олівці нехай гниють у минулому разом із твоїми спогадами про підвіконня в орендованих квартирах.
Він раптом перехопив її руку. Його хватка була жорсткою, але великий палець майже ніжно погладив її зап’ястя, де пульсувала жилка. Хімія між ними в цей момент була настільки гострою, що здавалося, між ними ось-ось проскочить іскра і підпалить усе навколо. Вони ненавиділи цю залежність один від одного, цю суміш грубості та нестримного тяжіння, але не могли її розірвати.
— Ти будеш найкрасивішим фасадом у цьому місті, Аліно. А що там всередині — знатиму тільки я.
Вона відвернулася до вікна, кусаючи губи. Попереду був Львів, але він уже не здавався містом кави та волі. Це була нова, інкрустована золотом клітка, ключі від якої Артем уже міцно стискав у своїй руці.
Львів зустрів їх стерильною тишею новобудови. Це був не той антикварний Львів з ліпниною та привидами в під’їздах, якого очікувала Аліна. Артем обрав сучасний житловий комплекс — стриманий, бетонно-скляний, де кожен крок відбивався луною від порожніх стін.
— Тут... просто, — прошепотіла Аліна, заходячи у вітальню. Пахло свіжою штукатуркою та новою шкірою дивана. Жодної позолоти, жодного антикваріату. Тільки функціональність.
— Зайва розкіш привертає зайві очі, Аліно, — Артем кинув ключі на стільницю кухонного столу. Звук був різким, як постріл. — Ми тут не для того, щоб хизуватися каратами. Ми будуємо тихий фасад. Дві спальні, кухня, вітальня. Цього достатньо для «ідеальної сім'ї».
Аліна повільно пройшлася коридором. Вона зазирнула в одну кімнату — там уже стояло дитяче ліжко, чекаючи на Марка. Потім відчинила двері в іншу. Велика, простора, з панорамним вікном, але порожня від особистого простору.
— А де моя спальня, Артеме? — вона обернулася до нього, і в її голосі прозвучала надія на власну територію, на той самий «нульовий цикл», де вона зможе сховатися від його важкого погляду.
Артем повільно підійшов до неї. Його тінь накрила її, притискаючи до дверної рами. Він не торкався її, але вона відчувала жар, що виходив від його тіла.
— У нас буде одна спальня, Аліно, — промовив він низьким, позбавленим емоцій голосом. — Одна на двох. Як у справжній сім’ї, яку ти так старанно намагаєшся імітувати.
— Я не можу... мені потрібен простір, мені потрібно місце для думок! — її голос зірвався.
#6233 в Любовні романи
#2683 в Сучасний любовний роман
#1632 в Жіночий роман
Відредаговано: 09.11.2026