Тотальний демонтаж

Артем пив прямо з горла, ігноруючи кришталеві келихи. Алкоголь не приносив заспокоєння — він лише розчиняв той тонкий шар цивілізованості, який він так старанно наносив на себе останні два роки. «Архітектор» у його голові більше не малював плани — він брав у руки кувалду.

— Артеме, та розслабся ти! — Сергій перекрикував музику, приобіймаючи одну з дівчат. — Ти вільний! Ніяких звітів, ніяких «де Марко?», ніяких істерик про «свободу». Дивись, які люди навколо!

Артем підвів голову. Його погляд, зазвичай крижаний і прорахований, зараз горів небезпечним, хворим вогнем. Він подивився на дівчину, яка намагалася сісти поруч і щось прошепотіти йому на вухо про «гарний піджак».

— Геть, — коротко кинув він. Голос був схожий на тріск сухого дерева перед обвалом.

— Що? — вона розгублено посміхнулася.

— ВСІ ГЕТЬ! — раптом закричав Артем, змахуючи пляшку зі столу. Скло розлетілося на тисячі дрібних уламків, як і його ілюзія нового життя.

Сергій миттєво протверезів і жестом наказав дівчатам вийти. Коли двері за ними зачинилися, у будинку залишилася лише важка, отруйна тиша.

— Ти з глузду з’їхав? Я хотів як краще... — почав був Сергій, але Артем схопив його за комір сорочки, притискаючи до стіни.

— «Як краще»?! — прохрипів Артем, і в його очах Сергій побачив не мільйонера, а того самого хлопчика, якого батько замикав у підвалі для «загартування». — Я віддав їй усе! Я вирвав із себе кожен датчик контролю! Я дав їй дихати, Сергію! А вона що? Вона ностальгує за мідним дротом у моєму ліжку?!

Він відштовхнув помічника і почав трощити меблі. Стілець влетів у панорамне вікно, за яким Київ розливався вогнями — містом, яке він колись вважав своїм периметром.

— Весь цей місяць я грав у благородство! — кричав Артем у порожнечу кімнати. — Я чекав, що вона зрозуміє різницю між фундаментом і пилом під ногами! Я побудував їй «Орієнтир», а вона вибрала «Сліпу зону»! Клята ностальгія... Клята легкість!

Він упав на підлогу серед уламків скла, закривши обличчя руками. Його гнів був спрямований не на Миколу і навіть не на Аліну. Це був гнів на самого себе — за те, що повірив, ніби архітектуру людської душі можна змінити лише за допомогою волі.

— Вона хоче легкості? — тихо, майже з ненавистю прошепотів він, дивлячись на свої закривавлені від скла руки. — Вона її отримає. Вона ще дізнається, як це — літати, коли під тобою немає жодної опори.

Сергій мовчки підійшов і поставив на стіл склянку води, але Артем навіть не поворухнувся. Цієї ночі Архітектор остаточно поховав у собі людину, яка вірила в «чисте повітря».

Ранок зустрів Артема свинцевим болем у скронях і крижаною ясністю в думках. Гнів не зник — він просто перетворився на інструмент, гострий і холодний, як скальпель архітектора. Він більше не збирався бути «добрим охоронцем». Якщо вона хотіла відчути вагу життя без його «золотої клітки», він дасть їй таку вагу, під якою тріщать найміцніші конструкції.