Буферна зона

Офіс «L’Eclat» перетворився для Артема на закритий об’єкт. Він передав усі оперативні справи Сергію, з’являючись лише на пізні засідання ради директорів, коли Аліна вже давно їхала додому. Його робочий стіл, колись завалений кресленнями майстерень інтернату, тепер був ідеально чистим — холодний пластик і жодного дитячого малюнка.

Зустрічі з Марком стали для Артема єдиним джерелом кисню, але він свідомо виніс їх на нейтральну територію. Він не хотів заходити в «їхній» дім, не хотів відчувати запах її парфумів чи бачити, як вона відводить очі.

— Тату, а де вежа? — запитував дворічний Марко, сидячи на траві в міському парку, поки Артем допомагав йому складати конструктор.

— Вежа в ремонті, малюк, — спокійно відповідав Артем, хоча всередині все стискалося. — Зараз ми будуємо щось інше. Щось, що не потребує стін.

Він бачив сина двічі на тиждень. Олена Іванівна або мама привозили хлопчика в парк чи в дитячий центр, де Артем чекав їх із незмінним терпінням архітектора, що спостерігає за усадкою фундаменту. Він навчився не питати про Аліну. Він навчився не перевіряти логи її дзвінків. Його «параноя» зникла, залишивши по собі лише тиху, скляну порожнечу.

Аліна ж весь цей місяць жила в стані абсолютної, майже хірургічної свободи. Ніхто не стежив за її графіком. Ніхто не питав, чому вона затримується в кабінеті. Микола з’являвся в офісі частіше — тепер уже відкрито, як провідний дизайнер «Сліпої зони». Його хаос заповнював коридори «L’Eclat», розмиваючи суворі лінії Коваленків.

Але щовечора, повертаючись у величезний будинок, де замість Артема її зустрічала лише тиша та відлуння власних кроків, Аліна зупинялася біля порожнього крісла чоловіка. Вона отримала ту саму «легкість без зобов'язань», про яку мріяла, але тепер ця легкість здавалася їй невагомістю у відкритому космосі — без страховки та без орієнтирів.

Одного вечора, після чергової прогулянки з Марком, Артем стояв біля своєї машини, спостерігаючи, як син засинає в автокріслі на задньому сидінні автівки мами.

— Ти довго збираєшся жити в тому склепі на околиці, Артеме? — тихо запитала мама, підходячи до нього. — Аліна... вона не знає, як покликати тебе назад.

Артем поправив комір піджака, дивлячись на захід сонця, що фарбував небо в колір розплавленого золота — колір їхнього колишнього бренду.

— Покликати назад — це теж зобов'язання, мамо. А я дав їй шанс дихати вільно. Якщо вона захоче побудувати новий дім — вона знає, де знайти архітектора. Але цей дім уже ніколи не матиме потаємних кімнат.

Той вечір у старому будинку на околиці Києва пахнув не гірською смолою, а дорогим віскі, холодним цинізмом і дешевим парфумом. Артем сидів у вітальні, де замість дитячих кубиків на підлозі тепер валялися порожні пляшки та розкидані папери старих креслень.

Сергій, намагаючись «витягнути» шефа з депресії, привіз із собою те, що колись було їхнім стандартом до появи Аліни: елітний алкоголь і двох дівчат, які сміялися надто голосно і ставили надто багато дурних запитань.