Маршрут у сліпу зону

У п’ятницю вранці Київ ще тонув у сірому тумані, коли Артем вивів свій позашляховик на трасу. Цього разу він не брав із собою ані водіїв, ані охорони. Тільки термос із міцною кавою та сумку з речами, які Аліна й Олена Іванівна дбайливо зібрали, дізнавшись про його поїздку.

— Передай йому, що я не тримаю зла, — тихо сказала Олена перед його від’їздом. — І нехай він нарешті перестане воювати з власною тінню.

Дорога до Карпат зайняла майже весь день. Чим вище Артем піднімався в гори, тим рідшим ставало повітря і тим тихішим — «Архітектор» у його голові. Старі звички перевіряти дзеркала заднього виду все ще жили в ньому, але тепер це було не параноєю, а просто професійною уважністю.

Марк зустрів його біля підніжжя скелі, де закінчувався асфальт. Колишній інструктор спецназу виглядав тут як частина ландшафту — обвітрений, спокійний, з очима, що бачили крізь туман.

— Він знає, що ти їдеш? — запитав Артем, виходячи з машини.

— Ні. Тут не люблять анонсів, — Марк кивнув у бік стежки. — Він зараз на будівництві нового розплідника для ялин. Це його ідея. Каже, лісу треба повертати борг.

Вони йшли вгору близько сорока хвилин. Запах хвої був настільки густим, що здавався відчутним на дотик. Нарешті на невеликій галявині Артем побачив зруб. Павло стояв спиною до них, забиваючи палі в кам’янистий ґрунт. Його рухи були точними, важкими, позбавленими колишньої метушливості.

Артем зупинився на межі галявини. Марк мовчки відступив у тінь дерев, даючи братам простір.

Павло відклав молот, витер піт із лоба тильною стороною долоні й повільно обернувся. Побачивши Артема, він не здригнувся і не потягнувся за інструментом як за зброєю. Він просто завмер, дивлячись на брата так, ніби той був фантомом із минулого життя.

— Привіз нову специфікацію? — голос Павла став нижчим, хрипким від гірського повітря, але в ньому більше не було тієї отруйної іронії.

Артем зробив крок вперед, виходячи на відкрите місце.

— Привіз новини з дому, Павле. І від мами.

Брати стояли один навпроти одного посеред дикого лісу — два колишніх в’язні золотого лабіринту, які нарешті зустрілися там, де немає камер, немає грошей і немає стін. Тільки вітер у верхівках смерек і правда, яку більше не потрібно було замуровувати в бетон.

Розмова відбулася на колодах біля недобудованого розплідника. Не було ні кабінетної тиші, ні коньяку тридцятирічної витримки — лише запах свіжої смоли та холодний гірський вітер, що вивітрював залишки колишньої ворожнечі.