Розділ 12. Табір

Що ближче люди підходили до табору, то швидшою ставала їхня хода. Спершу вони ще намагалися йти так, як наказав АРГО: дисципліновано, без бігу, без штовханини, без обгонів, без відкритого порушення порядку. Але з кожним десятком метрів це ставало важче. Вода, їжа й укриття вже були видні попереду не як обіцянка на екрані, а як розгорнуті конструкції, як матові стіни, як реальні проходи між ними, як місце, куди можна нарешті прийти після кількох годин чужого неба, чужого сонця, наказів, перевдягання, здачі речей і очікування. Дванадцять великих груп, розділених від моменту посадки між своїми шлюпками, почали поступово збиватися в одну широку, нерівну масу. Люди йшли спершу паралельними потоками, потім ці потоки починали перетинатися, сповільнюватися, змішуватися, хтось шукав рідних, хтось тягнув за руку дитину, хтось намагався йти швидше, але тут-таки наштовхувався на чужі плечі, хтось озирався на зачинені шлюпки, ніби хотів переконатися, що вони все ще там, і через це озирання перечіпався об низьку пружну рослинність під ногами.

Передні ряди, підійшовши ближче, почали сповільнюватися. Не тому, що втомилися сильніше за інших, а тому, що вперше побачили табір не як загальну сіру лінію на рівнині, а як систему, у якій потрібно було самостійно визначити своє місце. Для сучасної людини це саме по собі виявилося несподівано складним. У двадцять третьому столітті навіть найелементарніший маршрут рідко обирався без підказки особистого асистента, без м’якої стрілки, без голосового уточнення, без автоматичного виправлення помилки. Куди йти у великому просторі, де немає індивідуального променя на підлозі, де попереду багато однакових входів, де на кожному об’єкті номери, а люди довкола рухаються, говорять, заважають дивитися, — таке завдання не було складним у давньому сенсі, але стало незвичним у сенсі цивілізації, яка надто довго прибирала з життя дрібні рішення. Дехто зупинявся просто на підході, намагаючись зрозуміти логіку розташування. Інші роздратовано вимагали, щоб АРГО дав персональний маршрут. Треті дивилися на свої рукави, на груди, на спини сусідів, потім на номери наметів і тільки після цього починали розуміти, що тепер їм доведеться читати, зіставляти й іти самим.

Табір займав кілька гектарів. На перший погляд він складався, мабуть, із сотні великих наметів або навісних модулів, хоча зараз вони були повністю закриті й тому більше скидалися не на туристичні укриття, знайомі пасажирам із колишніх планетарних екскурсій, а на прямокутні тимчасові бараки, надто акуратні, щоб називатися бараками, і надто позбавлені комфорту, щоб називатися якось інакше. Кожна конструкція була близько двох із половиною метрів заввишки, приблизно дванадцять на п’ятнадцять метрів в основі, з м’якими пластиковими вікнами, закритими зовні накидними брезентовими ставнями, і вхідним прорізом, затягнутим щільною стулкою на магнітній блискавці, яку можна було застібати і зсередини, і ззовні. Усі намети стояли прямокутним строєм, рівними рядами, на такій відстані один від одного, щоб між ними могли безперешкодно проїжджати навантажувачі в обидва боки. Позаду кожного намету, строго в одну лінію, стояли п’ять саморозгортних біотуалетів і п’ять гігієнічних кабінок, теж знайомих майже всім, хто коли-небудь спускався на придатні для тимчасового перебування планети. У колишньому житті ці кабінки означали зручність на екскурсії, невеликий технічний додаток до відпочинку. Тут вони означали, що майже десять тисяч людей мають навчитися користуватися ними як частиною табірного існування.

Сам факт, що все це було розгорнуто так швидко, нікого по-справжньому не дивував. Люди двадцять третього століття бачили й складніші автоматичні операції. Роботизовані системи могли за хвилини розгорнути тимчасовий медичний блок, купол, посадковий майданчик, бурову станцію, атмосферний фільтр, екскурсійний павільйон, рятувальний центр. Дивувала не майстерність техніки. Дивувало призначення. Звичні туристичні конструкції тепер більше не обслуговували задоволення, не захищали від короткочасного вітру під час дорогої прогулянки, не створювали відчуття цивілізованого комфорту серед безпечної дикості. Вони стали первинним житлом. Тимчасовим чи ні — ще ніхто не знав. Але вже одне те, що табір був розрахований на всіх і розгорнутий заздалегідь, говорило надто багато.

На кожному наметі був великий номерний діапазон, що складався з двох чисел, наприклад: 215–317. Спершу люди просто дивилися на ці цифри. Потім почали дивитися одне на одного. Потім на себе. На спині кожного помаранчевого комбінезона великим білим шрифтом був надрукований індивідуальний номер. На грудях, з лівого боку, той самий номер розташовувався менше, щоб його можна було прочитати з невеликої відстані. Найменший дублювальний номер був на манжеті рукава, повернутий шрифтом до власника комбінезона — ймовірно, щоб людина сама могла швидко його побачити й запам’ятати. Це потрійне маркування було настільки практичним, що від нього ставало неприємно. Люди звикли до імен, акаунтів, сімейних ліній, статусів, біометрії, особистих профілів, але номер на спині перетворював усе це на щось другорядне. Тепер намет не питав, хто ти. Він питав, чи входиш ти в діапазон.

Почалася метушня. Велика, незграбна, роздратована, але поки ще керована. Люди розходилися рядами, звіряли номери, поверталися, якщо помилилися, питали в сусідів, де діапазон їхньої групи, намагалися допомогти дітям, губили одне одного в натовпі, знову знаходили. Хтось спрямовував інших, хоча сам не мав жодних повноважень. Хтось, навпаки, сердився на будь-які підказки. Хтось швидко розібрався й пішов просто до свого намету. Хтось кілька хвилин стояв, дивлячись на манжету, потім на табличку, потім знову на манжету, ніби цифри могли змінитися, якщо дивитися на них достатньо довго. Утома, розгубленість і неуважність були майже в усіх. Багато хто, побачивши біотуалети, одразу прямував до найближчих, не розбираючись, чи належать вони до їхнього намету, і через це виникали нові короткі суперечки. Людей зупиняли, відводили, пояснювали, що треба спершу знайти свій намет, а потім користуватися тим, що закріплено за ним. Великої дисципліни в цьому не спостерігалося, але поступово сама необхідність і взаємні підказки зробили те, що раніше зробив би асистент. Натовп почав розбиратися.