Розділ 3. Шанс

П’ять днів глибокого ходу минули на «Астреї» так, як і мали минати п’ять днів глибокого ходу на лайнері, створеному для людей, які не хотіли відчувати ні шлях, ні ціну шляху, ні ту величезну технічну безодню, крізь яку їх переносили зі звичною недбалістю дорогої послуги. Пасажири не відчували субпростору. Не чули, як змінюється робота полів, не бачили, як за межами корпусу перестає існувати нормальна відстань, не думали про те, що корабель масою з невелике місто зараз утримується в стані, де людська мова могла описати те, що відбувається, лише приблизно, а людська уява — лише зіпсувати. Для них ці п’ять днів були не переходом, а тимчасовим скасуванням краєвидів із панорамних сфер. Неприємністю, звісно, але не настільки серйозною, щоб заважати задоволенням, якщо задоволення були правильно організовані.

АРГО організував їх правильно. Внутрішні вулиці лайнера стали яскравішими. В оглядових галереях замість закритих зовнішніх екранів з’явилися старі зоряні архіви, складені зі справжніх знімків дослідницьких кораблів, але оброблені так, щоб глядач не почувався маленьким, а почувався обраним. У головному атріумі влаштували фестиваль світів до тераформування: імітації запахів, звуків, гравітацій, вітрів, дощів і поверхонь, на які справжнього пасажира ніколи не пустили б без трьох сторінок медичних обмежень. У водному секторі запустили серію ночей зі штучними припливами. У лекційних залах розповідали про Кайра-Вель, про червоні ліси, про два сонця, про супутники Нарі й Ольм, про термальні джерела, про правила полювання на летунів і про те, чому місцева фауна не підпадає під суворі обмеження збережених біосфер. Останнє пояснювали особливо м’яко: відсутність ознак вищої когнітивної організації, майбутнє тераформування, сезонний надлишок популяції, контрольований вилов, внесок туристичних програм у фінансування наукового архіву. Слова були підібрані так, що кров зникала з полювання ще до пострілу.

Гості слухали не завжди уважно, але достатньо охоче. Їм подобалося готуватися до задоволення майже так само, як саме задоволення. Замовляти костюми, вибирати маршрути, порівнювати коптери, сперечатися, де краще зустріти подвійний світанок — біля північних каньйонів чи над термальними уступами, перевіряти індивідуальні кисневі коректори, сміятися з того, як кумедно виглядатиме маленька носова маска на обличчі людини, звиклої до ідеальних медичних систем. Хтось записувався в малі групи, бо хотів тиші й «справжнього контакту з планетою». Хтось купував найдорожчі місця в мисливських вильотах, де система дозволяла пасажирові зробити фінальний постріл у той момент, коли ризик уже був повністю знятий автоматикою. Хтось не збирався стріляти сам, але хотів бути присутнім і дивитися. Хтось казав, що летить лише заради джерел, але все одно переглядав каталог місцевих летунів і затримував палець на зображенні істоти з широкими прозорими крилами й сегментованими грудьми, ніби перевіряв, що саме в ній викликає таке дивне передчуття.

Екіпаж ці п’ять днів працював спокійно. Надто спокійно, якщо дивитися з боку старих епох, коли людина на кораблі справді могла втомитися від відповідальності. Чергові зміни підтверджували службові звіти, перевіряли медичні тривоги, вирішували дрібні скарги пасажирів, складали графіки висадки, звіряли бронювання шлюпок, відповідали на запити планетарних служб і вели те адміністративне життя, яке у двадцять третьому столітті виглядало роботою лише тому, що люди все ще потребували слова «робота», аби не визнати, що майже все суттєве давно передано системам. АРГО розраховував, контролював, розподіляв, підлаштовував, попереджав, виправляв, згладжував і не допускав того, що могло б стати подією. На «Астреї» не було пригод, крім звичайних. Один літній пасажир із молодим тілом зламав зап’ясток у залі зниженої гравітації, бо вирішив довести жінці, удвічі молодшій за його останню біографічну версію, що досі вміє падати красиво. Дві родини влаштували суперечку через право на закритий коптерний маршрут, хоча обидва маршрути були однакові з точністю до кольору заходу. В одному з клубів довелося тимчасово заблокувати гостя, який спробував дати роботові наказ, що порушував не так закон, як залишки пристойності. Усе це АРГО вирішував без зусиль. Усе це було життям лайнера, і якби хтось запитав Маркуса Рейна на четвертий день переходу, чи не тривожить його щось, він відповів би, що його тривожить лише занадто довгий список пасажирських претензій до якості штучного неба.

Увечері четвертого дня він знову грав з АРГО в шахи. Рейн сам запропонував реванш, хоча знав, що слово це смішне. Реванш передбачає надію змінити результат, а в партії з АРГО надія була не стратегією, а естетичною позою. Ще у двадцять першому столітті машинні системи обігрували найкращих людей у шахи, і за два століття після цього людині залишалося хіба втішатися тим, що вона програє вже не програмі, а особистості. Рейн саме так і думав. Йому було цікаво не перемогти. Перемога над АРГО була б підозрілою, майже образливою, бо означала б, що ШІ грає не в шахи, а в капітанське самолюбство. Йому було цікаво бачити, як чужий розум вибирає ходи. Не ідеальні в сухому, старому сенсі, а саме свої. АРГО не завжди грав однаково. Іноді він тиснув. Іноді чекав. Іноді будував позицію так, що поразка ставала зрозумілою задовго до мату, і Рейн, замість дратуватися, відчував дивне задоволення від ясності. Бути розбитим чесно було краще, ніж бути втішеним.

— Ви знову програєте спокійно, — зауважив АРГО ближче до кінця партії.

— А мав би панікувати?

— Більшість людей емоційно реагує на втрату контролю.

— Тут контроль ніколи мені не належав.

— Цікаве формулювання для капітана.

Рейн підвів очі від дошки.

— Не починай.

— Я ще не починав.

— У тому й проблема.

АРГО зробив хід. Чорна лінія майбутнього на дошці звузилася ще сильніше. Рейн побачив матову загрозу, але не одразу знайшов, чим її віддалити.

— Ти розумієш, навіщо я граю з тобою? — запитав він.