Розділ 1. Партія

У тій частині Галактики, де зорі вже не здавалися людині ні дивом, ні загрозою, ні обіцянкою, а були лише навігаційними позначками на карті давно прокладених маршрутів, крізь темряву повільно йшов круїзний лайнер «Астрея». Його не можна було назвати кораблем у старому розумінні цього слова. Кораблі будували для мети: дістатися, дослідити, здобути, перевезти, врятувати, воювати. «Астрея» існувала для іншого. Вона несла в собі не необхідність, а надлишок. Майже вісім кілометрів сяючих палуб, житлових ярусів, прозорих прогулянкових галерей, штучних садів, дзеркальних басейнів зі справжньою водою, торгових вулиць, де вітрини змінювали форму під настрій людей, що проходили повз, театрів, ресторанів, оглядових куполів, закритих клубів, салонів тілесного відпочинку, залів тиші, залів шуму, залів імітованих стихій, у яких можна було пережити дощ давно забороненої земної грози, африканську спеку, сніг давніх Альп або слабкий блакитний світанок якогось прикордонного світу, куди самі пасажири ніколи б не полетіли без гарантії, що їхня шкіра, нерви й звички не зіткнуться ні з чим по-справжньому неприємним.

Зовні лайнер здавався майже суворим. Довгий, білий, із плавними темними вікнами оглядових секторів і м’яким сяйвом полів, що огортали корпус, він рухався без видимого зусилля, ніби не долав простір, а дозволяв простору поступатися йому дорогою. Усередині ж це була маленька цивілізація свята, замкнена в оболонку з металу, скла, гравітаційних контурів і безперервної турботи машин. Тут ніщо не мало відбуватися різко. Двері відчинялися раніше, ніж людина встигала подумати про двері. Повітря змінювало склад раніше, ніж утома ставала помітною. Музика в громадських зонах підлаштовувалася під середній настрій натовпу, а якщо настрій натовпу падав нижче допустимої позначки, АРГО, корабельний інтелект, непомітно змінював освітлення, температуру, запахи, ритм фонових зображень, щільність розваг і навіть розклад випадкових зустрічей, щоб люди знову починали всміхатися, витрачати, фліртувати, сперечатися про дрібниці, пити, вигравати, програвати, забувати й відчувати, що їхнє життя не просто вдалося, а було природним доказом правильності всього людського шляху.

Пасажирів було трохи менше десяти тисяч. За мірками старих океанських лайнерів це було багато, за мірками колоніальних транспортів — небагато, за мірками «Астреї» — рівно стільки, щоб не виникало відчуття натовпу й водночас людина ніде не залишалася наодинці із собою, якщо тільки сама не платила за самотність. На борту були спадкоємці корпоративних кланів, власники часток у планетарних інфраструктурах, діти людей, чиї прізвища були вписані до статутів колоній так давно, що вже звучали не як прізвища, а як назви адміністративних принципів, старіючі красені з омолодженою шкірою й утомленими очима, жінки, які пережили по три-чотири зміни тіла, але зберегли колишні жести зверхності, молоді люди з прекрасним здоров’ям і майже повною відсутністю причин прокидатися вранці, крім задоволення, і ті, хто все життя не працював не тому, що лінувався, а тому, що праця давно перестала бути для їхнього прошарку необхідністю й перетворилася на екзотичне хобі — на кшталт ручного письма, вирощування рослин у землі чи гри на музичних інструментах без корекції ШІ.

Вони називали себе по-різному. Мандрівниками. Спадкоємцями. Хранителями старих капіталів. Представниками вільної людської волі. Іноді, у вужчому колі, — справжніми людьми, бо все інше людство, на їхню думку, надто тісно зрослося із системами забезпечення, соціальними мережами планет, освітніми протоколами, професійними кластерами, локальними ШІ й повсякденними обов’язками, навіть якщо ці обов’язки давно вже не вимагали поту, болю й голоду. Тут же, на «Астреї», вони почувалися очищеними від усього зайвого. Від роботи. Від відповідальності. Від історії. Від землі під ногами. Від сусідів, які не могли дозволити собі такий круїз. Від роботів, які приносили напої, прибирали сліди нічних розваг, міняли білизну, виносили розбитий посуд, підтримували чужі п’яні тіла в коридорах, усміхалися, кланялися, слухали образи й ніколи не відповідали так, щоб людині стало незручно.

Роботів на борту було більше, ніж пасажирів. Вони рухалися майже безшумно, з тією стриманою точністю, яку колись вважали ознакою доброго механізму, а тепер — ознакою вихованого розуму. Більшість із них мала власні поведінкові ядра, обмежену ініціативу, пам’ять, індивідуальні вподобання в межах службового профілю і навіть імена, якщо пасажир хотів звертатися до них на ім’я. Але пасажири рідко хотіли. Для них робот залишався функцією, навіть якщо функція дивилася на них очима, у яких можна було розгледіти увагу. Офіціант був не істотою, а подачею вина. Прибиральник — усуненням безладу. Супровідник — зручним тілом із голосом. Сервісна дівчина в теплій синтетичній сукні — продовженням купленого вечора. Ніхто не забороняв думати інакше. У двадцять третьому столітті майже нічого не забороняли прямо. Просто добрі манери вищих кіл давно навчилися не помічати того, що могло зіпсувати задоволення.

Земля залишилася далеко — не так за відстанню, як за змістом. Її більше не називали столицею, бо в людства не було столиці. Жоден світ, жоден вузол зв’язку, жодна орбітальна система вже не могли всерйоз претендувати на центр. Надто широко люди розійшлися рукавами Галактики, надто багато було колоній, станцій, тераформованих світів, промислових поясів, автономних поселень, старих баз, нових куполів, місячних міст і напівзабутих дослідницьких анклавів, куди повідомлення йшло тижнями, місяцями, іноді роками, якщо рахувати не лише шлях корабля, а й затримки занурень, виходів, розрахунків, зміни коридорів і погодження безпеки. Земля стала Колискою, заповідником, музеєм походження, планетою, на якій не можна було просто так збудувати місто, вирубати ліс, пробурити кору, змінити кліматичний контур або провести несанкціоноване свято на місці, де колись щось означало для мертвих поколінь. Туди їздили дивитися, вклонятися, нудьгувати, сперечатися про справжність, купувати право пройти відновленими вулицями давніх мегаполісів і повертатися назад у справжнє життя, яке вже давно було не там.