Глава 50

Даміан знову почувався самим собою, дякуючи порадам наставника. Для того, щоб прийти в норму, знадобився деякий час, адже блондин ще не вмів контролювати свою силу, яка проявилася так несподівано. Щоб справитись з чужими емоціями та погасити їх в собі, потрібні були неабиякі зусилля та контроль. Переживати те, що відчувала Катаріна було дуже важко, проте Даміан був щасливий, що зумів допомогти їй. Творець в той момент, коли він понад усе хотів розділити з нею її біль, наче почув його бажання і дозволив проявитися його дару. 

Мимоволі, коли Даміан вже зміг ясно мислити, то подумав про Габіреля, якому доводилося постійно це терпіти. Незважаючи на неприязнь до емпата, йому по-людськи стало шкода його. Він прийняв на себе удар емоцій лише однієї людини і мало не збожеволів, що вже казати про сотню, тисячу, мільйони осіб зі своїми переживаннями. До того ж, це ніколи не проходило, Габріель мусив боротися з чужими почуттями постійно. 

Катаріна з тривогою спостерігала за Даміаном, їй було дуже шкода, що з її вини він страждає. В якусь мить блондин нагадав їй Габріеля на початку опановування дару, при думці про коханого серце її занило почуттям вини і ще якоюсь незворотністю. Навіть будучи в подобі темної і не в змозі сприймати все об'єктивно, вона зрозуміла, що в емпата з цілителькою особливий зв'язок. Такий, якого ніколи не було між ними. І чим швидше вона це прийме, тим менше болітиме. Усі її почуття зараз нагадували безкінечний заплутаний клубок із ненайприємніших емоцій, м'яко кажучи. От зараз  біль наче притупився, що дало можливість хоч трохи володіти собою, проте він нікуди не зник. І не факт, що не повернеться з новою силою… 

- Тобі вдалося. Ти швидко вчишся, - похвалив наставник Даміана. Потім провів рукою по волоссі Катаріни, виказуючи мовчазну підтримку. Погладив мов малу дитину, втішаючи, і такою вона була для нього. Усі вони. - Гаразд, залишу вас. 

 - Арусе! - винувато обізвалася Катаріна, кусаючи нижню губу. 

- Не думай про це, ти повернулась, ось що головне, - лагідно перебив її хранитель. - Ти зробиш ще багато добрих справ з дозволу монад.

Вона сумно кивнула, не наважуючись більше говорити щось. Та й що говорити… 

- Пробач. Усе добре? - запитала Даміана, як тільки зачинились двері за Арусом.

- Так, не хвилюйся, - запевнив її блондин, почуваючись трохи ніяково. Було дивно чути турботу в її голосі. Він уже майже забув, як насправді звучить її голос, не позбавлений емоцій. 

- Ти знову мене рятуєш, не знаю, як віддячу тобі, - Катаріна криво усміхнулась, та її обличчя знову швидко стало засмученим. - Опинившись у світі темних… - вона запнулася. - Якби не ти, я б збожеволіла. 

- Аналогічно, - прошепотів Даміан, дивлячись їй у вічі. - Ще не зрозуміло, хто кого врятував.

- Стривай! - до Катаріни ніби тільки зараз дійшло, що сталося. Очі її зробилися в два рази більшими, усвідомлюючи, нарешті, основну суть. - Як ти опинився в Ґарді?  Ти… - пальці її пробіглися по його грудях, відтягуючи футболку. Вона ахнула, побачивши татуювання семи кіл. - Але як? Коли? Верховний не подарує тобі цього! 

На секунду Даміан завмер, так приємно було відчувати її дотики.

- Довга історія. Але без Евелін не обійшлося. 

- Цілителька… - протягнула Катаріна, вона ще не знала, що відчуває до неї і як ставитись до тієї, хто врятував її, але забрав коханого. “Ти сама винна в цьому” - відразу нашептав внутрішній голос. 

Евелін прокинулася від відчуття важкості: поперек її голого живота лежала рука Габріеля, а сам він, занурившись обличчям в подушку, спав поруч. Щоки цілительки спалахнули відразу. Декілька секунд вона роздумувала, як їй тихенько вилізти з теплого ліжка і шмигнути в душ, не розбудивши емпата. Не встигла вона потягнутися, щоб обережно зняти чоловічу руку зі свого тіла, як ця ж сама рука згребла її міцніше й з легкістю підтягнула до себе, накриваючи вже більш інтимні місця. 

- Ти дуже голосно думаєш, розбудила мене, - поскаржився, і  навіть не думав жартувати Габріель, повертаючи голову в її бік і цілуючи в шию, але ще не розплющуючи очей. - А я вже давно так добре не спав. Евелін завмерла, дихання збилося. 

- Не смій червоніти чи чогось соромитись, - застеріг він, знову вловлюючи її думки. - Пора вже звикнути. Інакше я зараз нагадаю, чим ми займалися вночі, щоб процес звикання йшов швидше. - Габріель піднявся на ліктях і серйозно подивився на Евелін. Вона спочатку кивнула, та потім замотала головою, зрозумівши, що якби вона не відреагувала, відповідь буде двозначною. Натомість потягнула паростки енергії, розтягуючи їх, щоб знову сплести своєрідну сітку й поставити блок. 

- Будь ласка, не треба, - попросив Габріель, збагнувши, що хоче зробити цілителька. Він поцілував шрам на її грудях - місце, якому дісталося найбільше уваги минулої ночі. - Не роби цього.

- Але ж… - вона запнулася, зітхаючи, бо шкіра відразу вкрилася сиротами і вона вже й забула, що хотіла до цього, бо емпат накрив її рот в поцілункові. Таке приємне заняття перервав обурений голос у їхніх головах:

“Та годі вже! Мало того, що в кімнату тепер не зайдеш, то ще й змушена голод терпіти. Скільки можна?!” - голосно нявчала Матильда під дверима, а потім щось грюкнуло об них і відлетіло, дзенькнувши по підлозі кілька разів. 

- Це її миска. Вона завжди так робить, жбурляє нею, - прокоментувала дивний звук Евелін, відповідаючи на запитальний погляд Габріеля.